Життя Миколи Шевченка, волонтера з Тальнівщини, обірвалося раптово навесні 2016

24 травня – 4 роки, як раптово перестало битися серце людини з великої літери, підприємця, волонтера Миколи Володимировича Шевченка з Тального. Відколи почався Майдан, чоловіка вдома було дуже важко застати, оскільки весь свій час він був у дорозі – до столиці й назад їздив по кілька разів на добу: возив продукти, ліки та речі. З собою брав старшого сина Максима.
– На перший погляд, здається, що це нереально. Але він не їздив, а літав на тому бусі, – каже дружина Тетяна. У лютому, коли на Майдані стало неспокійно, вбили Сергія Нігояна, хлопці збиралися їхали в столицю. Я казала: «Там таке починається, то, може, вже й не їдьте?». Поїхали. Як приїздив додому – пив свіжу каву, переодягався – і знову в дорогу, казав: «Як присяду, то засну». Коли почалася війна, від нього почула: «Тань, підписую контракт – або до кінця АТО, або на 3 роки. Мабуть, АТО закінчиться скоріше, ніж за 3 роки». Коля встиг отримати посвідчення учасника бойових дій 5 травня 2016 року.

У 2014-му році у м. Щастя, що на Луганщині, у нього стався перший інсульт. Вийшов з машини, впав і хлопці вже на носилках несли під обстрілами градів до лікарні міста. Прямо на підлозі, бо не можна було рухати, лікарі ставили крапельниці. Тижнів 3 він там був. Як підлікувався, приїхав додому. У 15-му році, теж десь у травні, підірвався на розтяжці (під м. Щастя), був тяжко поранений – 40 осколків у нього залишилося. Прооперували: які дістали, а які й ні. До Харкова його відправили вертольотом. Лежав у госпіталі. Я тримала зв’язок з лікарями. Потім Колю направили у Львів на реабілітацію. Взяла Тарасика і поїхала до нього. Винаймала там житло. Казав, що в АТО все не так, як розповідають по телевізору, все страшніше – нестача величезна, тому вантажив машину під зав’язку. 15 травня 16-го року він останній раз їздив у зону АТО…
Життя Миколи Шевченка обірвалося раптово. За якихось кілька годин чоловіка не стало: «Він повернувся із засідання сесії райради, розказував, що там твориться, був на емоціях, – пригадує день 23-го травня дружина. – Сказала: «Ляж, відпочинь». Приліг. Як встав – в очах потемніло. Визвала швидку. На пропускнику лікарі сказали, що впав в кому. Зібрали консиліум, повідомили: «Шансів немає». Я не повірила. Він ніби спав. Визвали машину «Борис». Ми доїхали до Вільхівця, було 2:20 ночі. Лікар кивнула, мовляв, вертаймося: все, зупинка серця. Найважче було дітям. Менший Тарасик плакав, казав: «Мамо, Бога немає. Бо якби був Бог, то він мого батька не забрав би».

Роман Шевченко, волонтер з Тального, називає Миколу Володимировича людиною-фанатом, справжнім патріотом, хто відмовився від власних інтересів та на 90 відсотків присвятив себе армії: «З перших днів Майдану він своїм транспортом доставляв провізію, дрова, медикаменти, інші речі. Було, що за день двічі їздив на Київ. Як почалася війна, продовжив возити хлопцям допомогу в зону АТО, незалежно від того, чи це «Айдар», чи будь-який інший підрозділ добровольчий. Він залишив свої інтереси та практично на 90 відсотків займався армією», – каже чоловік.
Микола Шевченко нагороджений медаллю «Учасник Євромайдану», медаллю волонтера «За гідність та патріотизм», відзнакою УПЦ Київського патріархату «За жертовність та любов до України» (посмертно).

Світлана САВЧЕНКО