Вісті Черкащини 
Жителька села на Тальнівщині була лідеркою серед доярок
Ніна Антонівна Проценко з Веселого Кута на Черкащині не втрачає віри у завтрашній день. На життя жінка не нарікає. Каже, зараз жити непогано. На допомогу завжди прийдуть гарні сусіди, добрі знайомі та друзі, фермери, з яких було б варто брати приклад іншим.
Вона згадує далекі роки дитинства, молодості, зрілості. Народилася Ніна Антонівна у Папужинцях у 1940-му році – друга донечка в сім’ї.
– Батько пішов в армію 12 червня, а я 23 серпня тільки родилася, – пригадує жінка. – Він мене не бачив і я його. По фотографії тільки. Вона одна була, зараз нема. Були в нас баба й дід. Діда забрали в Німеччину, осталися баба, мати і нас дві. Коли батькового батька розкуркулили, хату забрали, а нас вигнали. Ми ходили по чужих хатах: де пуста, то ми там. А яке тоді життя було: ні їсти, ні топити. А на вікнах на четверть снігу. Протоплять соломою. Мати цілий день на роботі. Влітку постійно ланковою робила на полі, зимою ішла на ферму до телят. Тоді ж трудодні були. Вночі іде, бо соломи треба принести. Соломи віз випишуть, привезуть, а треба ж два рази на день протопити, на скільки її вистачить? Ми в ліс ходили по дрова, і які соняшники, яке де що збирали, щоб чимось було топити. А тоді коло хліва була комора. То дід зробив фундамент там – так і жили. Помагали матері. Особливо я ходила весь час на буряки, як вже підросла, корову пасли, бо тоді всі корови держали. Приходжу із школи – іду на поле, бо треба корову гнати десь до водопою. Постійно у роботі. Копали городи, бо тоді не було кому орати, і жали, і молотили ціпами. В мене постійно на руках пухирі були, не злазили, – каже Ніна Антонівна.
У рідних Папужинцях Ніна закінчила 7-річку, а 10 класів – у сусідній Романівці. Після школи пішла на ферму обліковцем. Як і її дідусь, дівчина дуже любила в усьому тримати порядок, чистоту, давати всьому лад, а ще – ходити коло корів, доїти їх. Тож як тільки випала нагода навчитися доїти, старалася опанувати і цю роботу. Тож коли все вийшло, пішла працювати дояркою. До речі, у 1987 році вона зайняла почесне 2-ге місце у районі по надоях молока, довгий час очолювала у Веселому Куті «Клуб 4-тисячниць» (у селі була першою по надоях), куди входили тільки ті, хто доїв більше 4-х тисяч літрів.
У 1959 році Ніна Антонівна стала студенткою технікуму – у Тальному був перший набір зоотехніків. Пройшла без конкурсу. На той момент мала 2 роки стажу. Каже, практику проходила у Здобутку, жила на квартирі. Знання давалися дівчині легко. На той момент вона вже встигла попрацювати вагарем на МТС. Пригадує, як легко навчилася рахувати на рахівниці.
Після технікуму Ніна Антонівна їздила на Хмельниччину (Ізяславський район). Мала працювати у колгоспі на 4 села і 2 селища. Усі села – в лісі, на відстані 10-ти км одне від одного. А транспорту – нуль. Жила на квартирі неподалік вівчарника. І досі в пам’ятку, як верталася додому дорогою через господарство, і слова бабці, у якої жила: «Боже, надворі вовк очами світить. Не приїжджай, дівчино, бо ти тут не будеш».
Тож Ніна Антонівна вирішила їхати додому. За направленням потрапила у Веселий Кут. Тут вийшла заміж, побудувалися. У сім’ї народилися двоє дітей. У колгоспі працювала і по племінній справі, і дояркою. Близько 2-х років їздила на роботу у Папужинці – завідувала там свинофермою. Потім повернулася на ферму у Веселий Кут. У 50-річному віці жінка вийшла на пенсію. «Після хвороби мене поставили бригадиром в рільничу бригаду, а тоді – в садово-городню. На садок тоді тільки розбивку робили, а тоді й садили. Все це при мені організовувалось. У садку було дуже чисто: 2 ряди було груш, а то черешні, сливи, яблуні. А в міжряддях садили городину. Усе було в нас. Що перше появиться – дітям у садочок чи в столову», – розповідає.
Нині з Ніною Антонівною проживають її хвора донька та рідна сестра. Жінка каже, часто згадують про прожите й пережите. Як би тяжко не було, розраду Ніна Антонівна шукала у пісні. Наостанок жінка запевняє: що б не сталось, треба вірити у краще, не черствіти душею, не втрачати совісті, людяності і душевної доброти.
Ольга ОСІЯНЕНКО
