Вісті Черкащини 
«Зброя перемоги» з добрим серцем: шлях Героя з Тальнівщини від шкільної парти до безсмертя
Небесний легіон Тальнівщини
Для суворих британських інструкторів він був «Victory Weapon» – сталевим нервом війни. А для рідної Тальнівщини так і залишився Сергійком. Тим самим малим, що замість ігор у схованки зникав у шкільній майстерні, аби витесати з дерева свій перший дитячий автомат.
Його доля не була випадковістю. Нагадувала старий, вивірений креслярський лист: жодної зайвої лінії, усе чесно, усе до краю. Про цей шлях ми говорили з тими, хто знає ціну кожному його подиху, – з дідусем та бабусею. Вони вчили онука відчувати землю під босими ногами й шукати відповіді в мудрих книгах.
Досі бачать його таким: молодим, дужим, сповненим життя серед гамору їхнього «золотого весілля». Сипле жартами, ніби намагається наповнити дім радістю про запас. А потім був світанок під Вугледаром. Холодний, німий, фатальний. Світ тоді втратив Сержанта, але в кожній хаті рідного села тепер знають: справжня зброя – не метал, а серце, що не знало страху.
Справедливість у кулачках і вітер у волоссі
Сергій Гребенюк увірвався в цей світ червневим теплом 2001-го в селі Кобринове на Тальнівщині. До 5 класу навчався в місцевій школі. Там кожен куток дихав рідним теплом, адже за вчительськими столами сиділи найближчі: дідусь Леонід, який тримав на своїх плечах порядок усієї школи, і бабуся Ольга Іванівна.
Хлопчик влітав до хати, розставивши руки, ніби намагався загорнути у свої обійми весь світ: «Бабусю, як я тебе люблю! Дідусю, що сьогодні лагодимо?». Саме тут, під упевненою рукою Леоніда Івановича, Сергійко вперше відчув слухняність керма. То була передача чоловічої сили й відповідальності – з рук у руки, від досвіду до юності.
У родині його лагідно звали «нашим філософом». Хлопчик змалечку мав особливий дар – фізичне несприйняття фальші. Повернувшись зі школи, міг довго ділитися обуренням: як хтось міг збрехати вчительці? Йому було гидко, бо неправда пекла його зсередини. Сергій щиро вірив, що світ можна перекроїти за законами честі, і з цією світлою, майже дитячою переконаністю торував свій шлях.
Його вабила історія. Не застиглі дати, а живі долі людей. Ще малим, дивлячись на дорослих серйозними очима, заявляв: «Буду президентом». А поки велика політика чекала, він веселився з друзями. Та за підлітковими розвагами визрівала глибока душа: уже під час навчання в коледжі Сергій зняв фільм про Голодомор. Він зробив це, бо відчував – нація без пам’яті приречена на темряву.
Карти, майстерня й дитячий арсенал
Аналітичний розум вимагав ладу навіть у розвагах. Хлопець проектував маршрути: малював детальні мапи, позначав кожну стежку, а потім друзі, мов справжні першовідкривачі, підкорювали за тими схемами місцеві «тераси».
Була в Сергія ще одна пристрасть – шкільна майстерня. Там, під наглядом Михайла Ожиндовича, народжувався дерев’яний арсенал. Хлоп’ячі руки витесували мечі, шаблі та автомати, які згодом заповнювали обійстя Кліщів. Коли прибігала галаслива компанія, Сергій по-командирськи роздавав «зброю» кожному. Уже тоді він розумів: для спільної справи кожен побратим має бути споряджений.
Майстер на всі руки
Онук тримався дідуся, як тінь – світла. Що б не робив старший, малий уже був поруч, ловив кожен рух. Навіть у тривожні місяці пандемії, коли світ завмер, Сергій не знав байдикування. Разом із батьком власноруч варив металеву огорожу навколо двору. Сьогодні вона – мовчазна пам’ять. Бабуся виходить за поріг, торкається холодного металу й знає: це робота онука. Його праця й турбота, його слід на цій землі.
Для молодшої сестрички Анастасії тоді ж Сергій змайстрував гойдалку. Для себе – турнік і шведську стінку. Спорт був його стихією. Юнак тренувався вдома й не полишав занять навіть у бліндажах на фронті, гартуючи тіло так само запекло, як і волю.
Технічний ангел
Його пальці відчували техніку на особливому, майже інтуїтивному рівні. Коли комп’ютери лише входили у вжиток, хлопець уже розгадував їхні таємниці. Навчання в Київському коледжі інформаційних технологій відшліфувало цей природний хист, а згодом був диплом бакалавра в Черкаському технологічному університеті. Сергій власноруч писав програми, створював коди, налаштовував складні системи.
На війні ці знання перетворили його на «технічного ангела». До нього звідусіль везли розбиті, безнадійні пристрої. Там, де інші безпорадно розводили руками, «Сержант» спокійно повертав залізо до життя. Досвід програміста став його таємною зброєю, що рятувала підрозділи в найскладніші моменти.
«Хто, як не я?»: Від магістратури до вогняних доріг
Життя Сергія обіцяло бути мирним і світлим. Він щойно склав іспити до магістратури, але 29 серпня 2022 року, замість студентської аудиторії, добровільно обрав фронтову дорогу. Рідних поставив перед фактом. Його коротке «Хто, як не я?» не допускало заперечень. Він мав перед очима приклад батька, Романа Болеславовича, який пішов до військкомату вже на другий день великої війни.
Далі був вишкіл в Англії. Британські інструктори, побачивши внутрішню силу та сталевий характер українця, дали йому гучне ім’я – «Зброя перемоги». Домашні сподівалися, що технічний хист Сергія знадобиться в тилу – за комп’ютерами чи дронами. Проте доля розпорядилася інакше: він став «Сержантом», механіком-водієм у 55-й бригаді. Війна швидко наклала свій відбиток – юнак миттєво подорослішав, але зберіг світло в душі.
Побратими йшли до нього, як до джерела. «Сержант» знав минуле країни до найменших дрібниць і проводив імпровізовані уроки просто в окопах, стаючи для бійців провідником крізь віки. Свою БМП доглядав, як рідний дім. Кожну подряпину ретельно зафарбовував, наводячи лад серед хаосу. Коли штабний начальник, вражений тим, як Сергій за ніч «оживив» складний радар, запропонував переведення до штабу, той відрізав: «Я хлопців не покину».
Останнє «золото» та сім днів прощання
20 травня він востаннє переступив поріг рідної хати. То було «золоте весілля» дідуся й бабусі. Сергій сидів навпроти рідних, очі його іскрилися знайомим лукавством: «Дійду до Ростова, одружуся, привезу вам онуків, і будете їх бавити, як колись мене». Ті слова тепер звучать у спорожнілому домі відлунням нездійснених мрій.
За місяць – поранення у спину. Осколки пройшли зовсім поруч із серцем та легенями. Після госпіталю Воїн вирвався додому лише на сім коротких діб, наповнених благаннями рідних залишитися. Але він був непохитним: «Якщо сидітиму тут, у хлопців графік відпусток порушиться. Не мажу я так». Честь для «філософа» була вищою за біль і страх.
Вічний світанок під Вугледаром
20 липня 2023 року. Світанок о 4:20 під Вугледаром був непривітним і задимленим. Колона з двох танків та двох БМП ішла на штурм. Механік-водій був на своєму місці. Пряме влучання протитанкової ракети прийшлося саме в його сектор. Навідник відчайдушно намагався його розбудити, гукав: «Сержант, Сержант!» Проте Сергій Гребенюк уже не чув. Його душа полетіла вгору раніше за розрив снаряда.
Побратими не змогли залишити його там. Попри заборону командування через смертельну небезпеку, вони пішли в ніч і забрали тіло свого друга. Вони просто не могли інакше.
26 липня 2023 року Сергій-«Сержант» назавжди повернувся в рідне Кобринове. Він не дожив до свого першого року служби всього дев’ять днів. Мріяв після війни вчити молодь, передавати знання, будувати країну, яку так любив. Тепер у вічній тузі за ним завмерли батьки, сестра, бабуся й дідусь. Для них він назавжди залишиться тим хлопчиком, який колись простягав руки для обіймів і щиро вірив, що правду можна знайти. І знайшов. Ціною власного життя.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
