Вісті Черкащини 
Замок на білій гілці: про що мовчить Дерево надії у Тальному
У парку Шевченка з’явилося дерево, яке ніколи не зацвіте. Воно залізне, біле й холодно байдуже до весни. Але п’ять днів тому біля нього було нестерпно гаряче. Це «Дерево надії» – місце для родин, чиї близькі зникли в пеклі війни або застрягли в тиші полону.
Ми говоримо про це з протоієреєм, благочинним ПЦУ Тальнівської громади Андрієм Гаргатом. Він освятив цей метал і пройшов через місто разом із жінками, які тримали плакати «Не мовчи». Це розмова про те, як не збожеволіти, коли телефон мовчить місяцями, і де шукати Бога, якщо серце розривається від невідомості.
Віра без ілюзій
Коли чекання вимірюється роками, утіха перестає працювати. Церква стає не місцем для обрядів, а територією, де дозволено боліти. Священник каже: віра – це не маска оптимізму, а хребет.
«Ми звикли думати: віра – це коли легко. Насправді – то важка щоденна робота. Я не маю права обіцяти їм, що все буде добре. Ніхто не знає його ціни. Кажу як є: ви не самі. Молитва за зниклих безвісти – особлива розмова. Просимо Бога бути там, де не можемо ми: у холоді, у голоді, за колючим дротом. У Бога немає списків зниклих. У Нього всі – на ім’я. У Нього всі живі».
Метал тримає імена
Це дерево в парку імені Тараса Шевченка – заземлення болю. Родини чіпляли до залізних гілок замки-серця. Кожен – чиєсь життя, яке зараз завмерло. Отець Андрій дивиться на цей метал і бачить стійкість, від якої перехоплює подих.
«Живе дерево ламає буря або висушує бездощів’я. Це – загартоване. Воно як воля в окопах і терпіння вдома. Людині треба кудись принести свій відчай. Коли немає рідного порогу, через який мав би переступити син, чоловік чи тато, – нехай буде ця гілка. Стояти і чекати, попри все. Це наш якір у місті».
Спільна молитва – це солідарність
Після встановлення «Дерева надії» Тальне бачило ходу. Люди з плакатами, молитва за живих, пісні аматорських гуртів – усе звучало як оголений нерв. Благочинний переконаний: підтримка громади – духовний щит для полонених.
«Неволя живиться тишею. Мовчання вбиває швидше за кулю. Коли ми йдемо вулицями поруч із родинами, то кажемо світові: ми пам’ятаємо. Це і є справжня Літургія поза храмом. Спільна молитва – невидимий зв’язок, який тримає хлопців між небом і землею. Вони відчувають: їх не викреслили. На них чекають не лише вдома, а й на кожній вулиці рідного міста».
Як не поранити словом
Найважче – бути поруч і не зробити ще болючіше. Отець Андрій Гаргат навчає: не шукайте мудрих фраз. Іноді достатньо мовчки сісти поруч з родиною або запитати: «Чим я можу допомогти сьогодні?».
«Не лізьте в душу з питаннями про новини. Коли вони будуть, почуєте крик радості чи розпачу на все місто. Особливо зворушливо прозвучав вірш у виконанні Олександри Гладунець, автором вірша стала дружина зниклого безвісти військовослужбовця. У ньому так багато болю, якого не треба гасити, переплавляти в дієву віру. У допомогу армії, у стійкість, у любов. Вона сильніша за залізо».
Захід завершився Гімном. У парку залишилося біле дерево й десятки зачинених замків. Протоієрей Андрій Гаргат вірить: настане день, коли до всіх знайдуться ключі. Тоді «Дерево надії» стане свідком великого повернення.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
