Вісті Черкащини 
Захисник «народжений у сорочці»: фронтовий шлях «Пірло» з Тального
Війна перевіряє на міцність кожного, хто стає на захист країни. У рубриці «Історія наших захисників» ми розповідаємо про тих, хто пережив страх і біль, але не залишився осторонь. 32-річний Ярослав Давиденко з Тального, позивний «Пірло», до війни працював водієм за кордоном. Разом із дружиною він приїхав додому на короткий візит – і плани миттєво змінилися: їх застала війна. Не вагаючись, чоловік одразу пішов на службу, щоб захищати країну та близьких. Позивний «Пірло» він отримав на фронті через захоплення футболом – на честь відомого італійського гравця. Однак, як сам каже, так його називали ще з дитинства.
З перших днів Ярослав був записаний у роту охорони
– Мене направили до новоствореного батальйону 58-ї бригади, 2-го стрілецького батальйону, у взвод зв’язку. Нас, тальнівців, зібрали разом – «Ворон», «Міф», «Мауглі», «Маляp», «Дорік», «Пєленг» та ще багато інших – і відправили в Конотоп. Там видали зброю, і ми вирушили захищати Бахмут. Виїзди тривали по 3–4 місяці, потім на місяць поверталися, і так кілька разів. Саме під час цих боїв я отримав два поранення.
Перший серйозний бій Ярослав пережив 24 вересня 2022 року в селі Одрадівка на півдні Бахмута
«Це маленьке село, всього дві вулиці, – згадує Ярослав. – Коли росіяни прийшли, ми одразу вступили в ближній бій: гранати, перестрілки, стрілянина всюди – під заборами, в кущах, за хатами, навіть у підвалах. Тоді поранили нашого командира взводу ПТРК «Тако». Я підбіг до нього, ліг поруч, наклав турнікет, затягнув, зафіксував і кинув дві гранати. Почав відходити трохи назад – і тут мені в ногу влучає куля. Падаю, відповзаю і намагаюся сам накласти турнікет. До мене підповзає «Тако» допомагає мені затягнути турнікет на нозі. Ворог весь час близько, кулі свистять, нас тоді було чоловік вісім. І раптом ще одна куля влучає «Тако» в спину. Він спирається об дерево і скривлюється від болю. Я бачу, що йому погано, торкаюся, кажу: «Тако, ти як?» – а він уже не реагує, різко дихає і зовсім не відповідає. Я ще трохи відстрілювався, але ворог був занадто близько, тому вирішив відповзти. Пізніше хлопці намагалися повернутися за «Тако», щоб забрати його, але росіяни чекали – і знову були поранені. Коли я відповз, мене підхопили побратими та потягли до підвалу. Почався обстріл чимось важким, ймовірно танком, бо снаряди прилітали все ближче. Дивом нас не зачепило. Тоді вирішили відступати. Відхід був довгий і складний. Спочатку вийшли всі, а ми залишилися останні з «Вороном». Він постійно мене підтримував і підбадьорював. У нас не було ні дронів, ні мінометів, просили допомоги по рації сусідів, щоб хоч трохи прикрили нас мінометом. Почали відступати по одному, тримаючи дистанцію. Спочатку ворог нас не бачив, а коли почали перебігати дорогу та бігти від села до першої посадки – метрів сто відкритої місцевості – почався обстріл. Чути «вихід», падаєш, «прихід» – піднімаєшся і біжиш далі. Хтось кричить у паніці, але треба йти. Я біг першим, «Ворон» позаду. Кров із ноги текла все сильніше, дихати важко, пити хочеться, а дихаєш через пил і дим. Ми падали й піднімалися знову – так разів шість. Потім уже не падали – добігли, нам знов повезло: снаряди падали поруч, але ми сховалися в напівокопах. Далі повзли від укриття до укриття – всі виснажені, ледве рухалися. Іноді мене несли на руках, бо вже сам не міг. Особлива подяка «Маньяку» і «Ворону» – підтримували, тягли, не дали здатися. Зрештою під’їхав пікап, ми запригнули й вирвалися до Бахмута, в госпіталь. Там пробув сім днів: кулю витягнули, вона не зачепила кістки. Тому я зміг хоч трохи ставати на ногу, кульгав, але вже міг рухатися і навіть бігти. Після лікування повернувся до своїх хлопців».
Другого поранення Ярослав зазнав вже на нових позиціях у жовтні 2022 року. Після лікування він повернувся додому й зробив пропозицію своїй дівчині Анастасії – вони одружилися
«У жовтні 2022 року, нас завезли на броні в посадку. Болотяки, йти важко, але ми йшли, бо хлопцям потрібна була наша підтримка. Я разом із «Познанем», «Бонусом», «Єгером», «Вороном» рухалися вперед, допомагаючи кулеметникам прикривати наших, бо ворог постійно вів штурми. І тут ми потрапляємо під обстріл. Коло мене падає снаряд, осколок потрапляє в шию і вилітає з плеча. Я падаю – і мене моментально паралізує. Лежу, чую все, але сказати чи повернутися не можу. Чую, як «Бонус» кричить: «Пірло! Пірло!», але всі лежали під обстрілом. Після чергових обстрілів прибігають «Бонус», «Ворон» і починають перевіряти мене. Кажуть «Та нема нічого». І тільки тоді я починаю відчувати біль у шиї, шевелити пальцями. «Ворон» обережно знімає з мене зброю, бачить кров на шиї. Каже: «Горловина», і додає: «Капець, у тебе тут дірка». У мене знов усе похололо, але кровотечі немає – притулили бинт і почали відходити в бліндаж. Всі притихли, викликали броню, вона приїхала, ми швидко загрузилися. Знов обстріл. Залізли всередину через верхній люк. Я сидів із «Бонусом» попереду, біля водія. Місця мало, я скрутився, починаю холонути, паралізує з ніг – догори, пальці на руках зігнулися так, що сам не можеш випрямити. Я кажу «Бонусу»: «Це, мабуть, все, я помру, подивись на пальці». Він тер руки, грів і казав: «Ще трохи, і приїдемо». Дійшло до голови – щелепа здвигається, я починаю «мукати». «Бонус» тер руки, поки параліч не спав. Я все розумів, але сказати чи повернутись не міг. Він казав: «Тримаємось, ще трохи». Доїхали до місця, мене перегрузили в пікап і повезли до Бахмута в госпіталь. Лікувався місяць у тернопільському госпіталі, ще місяць вдома на реабілітації. Осколок 3 на 2 см пройшов через шию, вдарив по С4 хребцю, але не пошкодив його. Довго боліло, нерви були пошкоджені, плечі – постійно на таблетках. Лікарі казали, що мені дуже пощастило. Після лікування я знов повернувся до хлопців, бо хотів бути поряд, допомагати. Ми пройшли Куп’янськ, Сріблянський ліс, майже весь Донбас».
Третє поранення Ярослав отримав на Харківщині, поблизу Вовчанських хуторів 9 травня 2025 року
«У жовтні 2024 року нас перевели на Харківщину, Вовчанські хутори. Ми їхали на броньованій машині: я – за кермом, Юра Берег збоку, ззаду сидів «Тігрьонок». Раптом потрапляє FPV-дрон із кумулятивним боєприпасом прямо в лобове скло. Машина броньована, але снаряд пропалює скло і броню. Дрон влучає у «Тігрьонка» – безліч осколків у живіт, руки, ноги, голову. Він вижити не зміг, загинув у госпіталі після складних операцій. Юра теж отримав багато осколкових поранень, але вижив. Я ж сидів за кермом: права рука вся посічена, нога трохи поранена, голова теж постраждала. Осколок 2×3 мм залишився в голові, його витягнути неможливо. Кумулятивний боєприпас спеціально розроблений, щоб пропалювати броню – вижили дивом. Після вибуху ми всі вискочили з машини і сховалися в посадці. Потім ще один дрон обстріляв ту ж машину – був великий вибух. Під’їхала допомога «Буханка», ми погрузилися в машину й виїхали. Після цього мене перевезли на лікування: Харків, Київ, Калуш. Лікарі констатували стороннє тіло в голові. Лікування та реабілітація були тривалими, і я був поставлений під списання. Але всередині відчував, що хочу бути поруч із хлопцями і допомагати їм у бою».
– Що вам допомагало триматися під час служби?
«Рідні, звісно. Їхня підтримка, мамині молитви. Я також безмежно вдячний волонтерам, усім, хто турбувався, приносив необхідне, допомагав матеріально чи морально, підтримував під час лікування та реабілітації. Кожна допомога давала сили триматися, не здаватися».
Ярослав зізнається: після пережитого його ставлення до життя змінилося кардинально. «Після першого поранення, коли бачиш, як побратим поруч помирає, і ти нічим не можеш допомогти… Він уже не говорить, просто останні подихи… Це страшно. Після цього життя поділилося на «до» і «після»».
Він говорить, що особливо важко згадувати втрати побратимів. «Всіх хлопців жалко. Дивишся – і сльози накочуються. «Тігрьонок» теж мучився… Він не витримав. У нього залишилося троє дітей…».
За словами Ярослава, пережите на фронті змінює людину назавжди.
Зараз він намагається повернутися до мирного життя та допомагати іншим ветеранам. «Пішов працювати у «Фортецю життя» з ветеранами. Я більше в спортивному залі з хлопцями – допомагаю їм реабілітуватися, повертатися до життя, щоб не сиділи вдома, а виходили, спілкувалися. Там всі свої, однодумці».
Що допомагає вам самому відновлюватися?
«Спілкування з побратимами. Після всього хочеться для них щось робити, допомагати, не сидіти на місці. Якби дозволяло здоров’я – я б і далі був поруч із ними. Але лікарі кажуть: це вже втретє… може більше не пощастити».
Допомагають і прості речі. «Футбол допомагає, потроху починаю грати. Люди допомагають. Дуже допомагає дружина – вона перша все відчуває. Поруч мама, батьки, брат, друзі – всі підтримують».
Ярослав також має державну нагороду. «Мене нагородили Хрестом пошани від ексміністра оборони України Рустема Умєрова. Це було 15 липня 2024 року. Я сприймаю цю нагороду як за перше поранення і як пам’ять про «Тако».
І наостанок: які у вас сьогодні мрії?
«Найперше – щоб закінчилася війна. Щоб Україна розквітла, була сильною державою. Щоб наші діти жили тут, у своїй країні, навчалися, працювали й мали майбутнє. Хочеться, щоб Україна просто жила звичайним, мирним життям».
Попри поранення, втрати й пережите, він залишився вірним побратимам і країні. І знаєте, коли чуєш такі історії від захисників, власні «важливі» проблеми вмить стають безглуздими. Бо поки одні живуть звичайним життям, інші – щодня проходять крізь війну, платячи за це здоров’ям, болем і життям побратимів. І саме завдяки їм Україна має шанс жити – просто, мирно і вільно.
Аріана НЕСТЕРЕНКО
