Вісті Черкащини 
Ївга з міста піщаних фортець: як Тальнівщина стала прихистком для музи луганської письменниці
Вона привезла із собою запах соснової глиці Сіверськодонецька та щемливу пам’ять про місто, зведене на піску. Сьогодні Євгенія Мороз – знана на Тальнівщині бібліотекарка, але коли вечірні сутінки лягають на книжкові полиці, вона стає Ївгою Лютневською – авторкою, чиє слово здатне лікувати рани війни. Як переселенка з Луганщини віднайшла на Черкащині нове коріння, чому лютий став для неї доленосним місяцем та як філологічна точність у її текстах уживається з високим пафосом фентезі, читайте в нашій розмові з письменницею.
–Сіверськодонецьк у вашій творчості – це місто, зведене на піску, але закарбоване в слові. Які метафори чи спогади про ту «піщану батьківщину» найчастіше стають героями ваших творів?
–Узагалі я назвала Сіверськодонецьк саме так, бо це місто зведене на піску. «Бо шляхами вен пролягли в мені міріади вкритих піском стежин…». Є також багато згадок про бузок, який розквітав навесні, – фіолетовий, блідо-фіолетовий, білий, його аромат… про троянди, якими був засаджений головний проспект… про високі тополі, які шурхотіли листочками на вітрі й пускали пух у час цвітіння, наче сніг… про озера, куди ми ледь не щодня ходили з друзями гуляти… про клени, які виростали на шкільному подвір’ї і восени ставали золотими. Ще згадую кольори: білий, бо місто молоде, світлесеньке було; зелений, бо багато зелені й цвіту; золотий, бо навесні надвечір сонячне проміння так гарно пронизувало молоде листячко. І, звісно, про сосновий ліс. Уривок з вірша «Я (Сіверськодонецьк):
Я родився весняної днини,
Коли пишно буяє бузок.
Моя мати – це Україна,
А мій батько – Великий «АЗОТ».
На пісках, на широкім привіллі,
Де збудовано перший мій дім,
В обіймах соснового гілля
Я родився, зростав і міцнів.
–Від перших наївних рядків і до усвідомленого «малювання словами». Як за ці роки викристалізувався ваш стиль і чи вдалося вам приборкати стихію мови, перетворивши її на чітку структуру вірша-пісні?
–Я гадаю, що не можна сказати, що мій стиль змінився. Він радше вдосконалився. Нині в поезії я слідкую за ритмом і римою, намагаючись закути сенси в чітку структуру, і це в результаті нагадує мені пісню звучанням. Аби прийти до цього, треба було навчитися чути критику та поради досвідченіших авторів. Моя проза не можу сказати, що лаконічна. Редактори і деякі мої колеги-письменники постійно торочать мені про надмір пафосу. Не знаю, як іншим, а мені таке подобається. Так закрутити думку, щоб вийшов неповторний художній образ. Я обожнюю малювати словами. Бо навіщо тоді художнє слово, аби використовувати його якнайпростіше? Проте, що стосується сюжету, то події розвиваються стрімко, тут «розтікатися мислію по древу» я не люблю.
–Ви – філологиня і людина, закохана в українську мову. Чи більше у Вашій творчості раціонального осмислення слова чи інтуїтивного натхнення?
–Це дуже цікаве питання. Я гадаю, що можна сказати і про те, і про те. Мої викладачі завжди цитували Максима Рильського: «Не бійтесь заглядати у словник: це пишний яр, а не сумне провалля». Працюючи зі словом, досліджуючи різноманітні групи лексики, синтаксичні конструкції, словотворення, ось це раціональне осмислення перейшло в площину інтуїтивного. Це схоже на якийсь особливий стан, коли незвичні слова та поєднання слів самі просяться на папір. Буває й таке, що я навмисно шукаю в словнику якийсь цікавий синонім. Деколи це рятує і структуру вірша, адже синонім може мати наголос на інший склад, бути довшим чи коротшим, і якраз стати по ритму. Тож завжди нагадую собі настанову про словник і використовую багатство української мови на повну.
–Листопад 2016 року став точкою відліку усвідомленого творчого шляху. Що саме тоді змінилося у Вашому житті й світогляді?
–Я завжди була схильна до драми. На літературнику розповідала, що вигадала перший вірш, ідучи за хлопцем, який мені подобався, а він повільно розчинявся в пітьмі. Цей образ розчинення, зливання з пітьмою, напевне, так на мене вплинув, що відчинив браму поетичного слова. Відтоді я почала писати вірші, а драми побільшало.
–Ваш псевдонім – це окрема літературна доля. Чи відчуваєте ви, як змінюється ваш внутрішній голос, коли робота над фаховим нонфікшном поступається місцем поезії та вигаданим світам Ївги?
–Я кажу так: Євгенія Мороз — це філологиня, і моя книжка нонфікшн буде видана під моїм іменем, не псевдонімом, бо це була філологічна робота, і як редакторка я також підписуюся справжнім ім’ям. Ївга – це фантастка, фаталістка. Під псевдонімом я пишу фентезі та поезію. Отже, різниця очевидна.
–Лютий має для Вас особливий зміст. Чи впливає цей місяць з його настроєм і символікою на тональність Ваших текстів?
–Напевне, так можна сказати про кожен місяць. У кожного свій символізм, який впливає на мої тексти. Лютий має вплив радше на мене як на особистість.
–Ви віднайшли новий дім на Тальнівщині, проте шлях сюди проліг крізь вогонь і втрати. Як цей досвід «викорінення» та війни змінив оптику вашого письма: чи став біль тією силою, що наповнила ваші тексти новими, глибшими сенсами?
–Трансформації можна шукати будь у чому. Усе, геть усе впливає на творчу людину. Адже натхнення береться з життя. Сказати, що переїзд мав якийсь особливий вплив… Звісно, мав. Але переїзд це складова більшого – війни. І от це справді мало вплив. Не можу сказати, що докорінно трансформувало, але безумовно додало нового змісту моїм текстам. Зрештою, породило цілу збірку «Місто піщаних фортець» і ще декілька прозових творів. Я пишу про те, що болить. А ця рана просто нестерпна.
–Якби ваше слово було мостом, то які береги він би з’єднував? Яку найголовнішу істину ви прагнете переправити цим містком до серця вашого читача сьогодні, у ці непрості часи?
–Я не вважаю, що письменник має щось доносити. Я пишу про життя, яке переживаю сама і яке бачу в інших людях. Коли комусь резонує, це прекрасно. Але це не зроблено зумисно. Якщо уявляти, що слово – міст, то він між моїм серцем і папером. Пережите, відчуте перетворюється на поезію чи прозу. Так працює мистецтво, не лише літературне. Митець – той, хто бачить більше у звичному, і я надзвичайно щаслива мати такий дар.
Післяслово
Коли розмова стихає, розумієш: «місто піщаних фортець» нікуди не зникло. Воно просто змінило географію, переїхавши в затишну тальнівську книгозбірню у формі рим, образів та невичерпної любові до мови. І хоча рана від втрати дому досі нестерпно болить, Євгенія-Ївга продовжує малювати словами. Поки стоїть міст між серцем і папером, доти жоден вогонь не здатний спопелити те, що закарбоване в слові.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
