Вісті Черкащини «Ятрить моя поранена душа», – мати полеглого оборонця з села на Тальнівщині розповіла про військовий шлях сина
28 березня минули дев’яті роковини з дня поховання захисника з Тальнівщини Віталія Малиша. «Ятрить моя поранена душа, а про свого Віталика згадую й розповідаю з усмішкою й ніжністю, – говорить мама Ганна Гапочкіна. – У той трагічний, 2014 рік, йому виповнилося лише 23 роки».
Воїна бачили востаннє, коли сідав у БМП-2, щоб вийти через сумнозвісний «зелений коридор» під Іловайськом, смертельний коридор, що пролягав полями, на яких росли соняшники. 29 серпня 2014 року ворожі збройні сили впритул розстріляли з важкого озброєння колони українських військових.
Віталій народився 2 червня 1991 року в селі Павлівка Перша Тальнівського району Черкаської області. Навчався у місцевій школі, потім – у Тальянківському агротехнічному коледжі, який закінчив у 2009 році.
Павлівчанка Інна Собран каже: «Такі світлі й добрі люди приходять у цей світ нечасто. Людяний, завжди усміхнений, Віталій завше приходив на допомогу, усім навколишнім дарував радість і хороший настрій».
За словами мами, снайпером мобілізувався зі Збройних Сил України й працював у місцевого підприємця. З початку російської агресії в Україні син вирішив стати оборонцем. Коли оголосили набір у батальйон «Черкаси», був одним з перших, хто зголосився. Невдовзі Віталій Малиш та сім його побратимів написали рапорти, щоб їх відправили на схід. Про те, що служитиме в АТО, зізнався лише сусідці (перед відрядженням на фронт на два дні приїхав додому). Вона відмовляла, однак хлопець був непохитним: «Хто, як не я, захищатиме Україну?» Рідним пояснив, що їде на перепідготовку й охоронятиме стратегічні об’єкти в області.
«Із сином спілкувалися часто, але про те, що він в АТО, зізнався пізніше. Подробицями бойових будні не ділився. Гучні постріли, що лунали в слухавці, Віталік називав «учебкою», заспокоював, щоб не переживала. Востаннє спілкувалися 27 серпня. Розмова була короткою: «У мене все добре, за мене не турбуйся». Оце й усе. Наступного дня син зателефонував коханій дівчині й, зокрема, сказав: «Передай, будь ласка, мамі, що я її дуже люблю». Видно, знав, що цих слів сам мені вже не скаже ніколи. 29 серпня ні з Віталіком, ні з його побратимами зв’язку не було. Правду про Іловайський котел, про те, як наших хлопців виводили «зеленим коридором», розповів мені Юрій Воскреса, наш земляк з Кобринової Греблі й синів друг», – говорить Ганна Василівна.
4 вересня 2014 року його мати написала заяву до Тальнівсько-Катеринопільського об’єднаного міського військового комісаріату про зникнення сина. Разом з головою сільської ради зверталася за допомогою в пошуку до керівництва бригади, в організацію «Народна пам’ять» (Ярослав Жилкін), до генерала Володимира Рубана. У вересні того ж року в урочищі Червона Поляна, що неподалік від села Чумаки, пошукова група «Чорний тюльпан» знайшла тіла полеглих і перевезла до Запоріжжя.
«Довгих і безсонних 7 місяців ми не могли забрати Віталіків прах додому. П’ять разів я здавала ДНК-тест для аналізу! Виявилося, що в сина батькові гени, а він помер у 2008 році. Аж після втручання однополчан нам зателефонували із Запоріжжя й повідомили, що ДНК збігається на 99,9 відсотків. Лише після цього привезли тіло моєї дитини в Павлівку Першу й 28 березня 2015 року поховали», – каже нещасна мати.
Указом Президента України № 132/2016 від 8 квітня 2016 року Віталій Малиш нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно) та медаллю обласної влади «За заслуги перед Черкащиною» (посмертно). Також відзначений декількома неурядовими нагородами. На знак ушанування Віталія Малиша встановлено меморіальну дошку на пам’ятнику Героям Небесної Сотні у Тальному та пам’ятний знак у центрі Павлівки Першої. Портрет на меморіалі «Стіна пам’яті полеглих за Україну» у Києві: секція 3, ряд 3, місце 40.
«Нехай Віталій спочиває в мирі, а його сім’я знаходить силу і тепло в спогадах про нього. Ми завжди будемо пам’ятати його великий внесок у благо нашої країни та безсмертність його духу. Герої не вмирають, а залишаються в наших серцях! Вічна пам’ять і слава українському воїну, який захищав рідну Україну і кожного з нас!» – завершила нашу розмову Інна Собран.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
