Вісті Черкащини «Ярослав не скорився ворогу, не зрадив Україну, залишившись безсмертним»: Герою з Тальнівщини назавжди 34
Небесний легіон Тальнівщини
4 вересня вранці сльозами плакало небо. Герою Ярославу Курінському з Поташі на Тальнівщині назавжди залишилося – 34. Життєрадісним, не за роками дорослим, працьовитим, добрим, чесним, вірним другом, прекрасним батьком, люблячим чоловіком, турботливим сином, патріотом України, звитяжним захисником він залишиться в наших серцях. Цього дня мама Людмила Курінська запросила своїх друзів, знайомих, побратимів Ярослава, щоб вшанувати пам`ять сина, голосу якого не чула уже рік і не почує ніколи. Поминальний обід відбувся в Поташі. Все почалося з відео, яке змонтувала сільська адміністраторка Руслана Скомороха. Ніхто не приховував своїх почуттів, дивитися було боляче до сліз.
–ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЮ НАШОГО ЧАСУ!!! Його життя обірвалося на одному з проклятих напрямків фронту Запоріжжя, де точилися і точаться важкі бої, де не вщухають ворожі обстріли, де земля просякнута кров’ю цвіту нації… Ярослав не скорився ворогу, не впав духом, роками ніс тяжкий хрест боротьби, не зрадив Україну, помер, залишившись безсмертним. Пам’ять про нього завжди відгукуватиметься болючим щемом у серці всіх, хто його знав. Спочивай з миром, Ярику! – так написала у фейсбуці Руслана Скомороха.
Ярослав Курінський 4 роки боронив державу на Сході в АТО, а 4 березня 2022 року добровольцем пішов захищати Україну під час повномасштабного вторгнення росії. Військовослужбовець з Мошурова Тарас Круць згадує, що спочатку воював з Ярославом, захищав Піски, Бахмут та інші населені пункти. Коли нас залишилося 14, роз`єднали, але бойове побратимство – навіки.
Дуже тяжко приходиться матерям, які хоронять своїх дітей. Людмилі Курінській випав хрест похоронити обох своїх синів: у грудні 2022 року меншого – Богдана, у вересні 2023 року старшого – Ярослава. У своєму невтішному горі жінка розповідає: «Пам`ятник поставила, обід зробила, а тепер не знаю, як далі жити без дітей. Як мені не вистачає моїх соколів? Пригадую, як вони прибіжать обоє, обіймуть мене з обох боків і кажуть: «Мамо, ти така маленька!»
–Ніхто так не ходить, як Ярик, так не засміється, ніхто так не скаже: коротко і на все життя. Він завжди давав настанови меншому братові, щоб цінував маму. Скільки б гарного я могла б пізнати в житті з дітьми, – додає Людмила Вікторівна.
Невтішна жінка у своєму горі, в`яже для своїх янголів дуже красиві кошики та вази для квітів і у всьому звинувачує війну: це вона забрала її дітей. Тяжко було пережити смерть молодшого сина, у якого була гематома, а згодом стався інсульт, помер у лікарні в Черкасах на її руках. Лікарі намагалися допомогти, зробити все для життя, але смерть невблаганна. Дуже вдячна Людмила Вікторівна сім`ї друга Ярика Паші Плохенку за грошову допомогу та духовну підтримку, організацію двох похоронів. Це справжня дружба, яка в наш час трапляється зрідка.
У моїй свідомості Ярослав асоціюється з позитивом та оптимізмом. Для нього не безвихідних ситуацій не існувало. Назавжди запам’яталися мені його проводи в армію. Прийшов з другом Павлом запросити мене і чоловіка на вечірку, а ми тільки-но зарізали порося, роботи дуже багато, не до гостей. Але благальні очі Ярослава і наполегливість у небагатослівному запрошенні, дали результат. Я відчувала, що він з щирого серця хотів моєї присутності. І собі знаю істину: в житті треба бути людиною. І справді, я була почесною гостею. Дуже вдячна мамі за гостинність, повагу до вчителя. Останній раз спілкувалася з Ярославом через месенджер 28 серпня, надіслав мені дві світлини: на одній на перепочинку після тяжких боїв, а на другій – букет квітів. Навіть у такі хвилини, коли небезпека чатує на кожному кроці, об 11-й ночі він згадав свою вчительку. Ось такі вони Герої України, наші захисники. Вічний спокій тобі, Ярику! Царство небесне! Пам’ятаємо, цінуємо, сумуємо.
Господи, пошли здоров’я, терпіння, сили пережити велике горе мамі Людмилі Вікторівні, дружині Анні, сину Захарчику та всій родині.
–З Ярославом я пізнала справжнє жіноче щастя, але ненадовго. Не встигли зустрітися, як розлучилися навіки… – згадує з сумом та болем кохана Анна.
Марія БІРЧЕНКО
