Вісті Черкащини «Які б не були обставини, Господь з нами»: настоятель Петропавлівського храму звертається до своєї пастви
Нам з вами випало жити у дуже непростий час, коли щомиті здригаєшся від жахливих новин про те, що чинить на нашій рідній землі російський окупант. Зрозуміло, що людська психіка часто не може справитися з усім цим, і ми шукаємо порятунку у щирій молитві, а люди віруючі радять читати акафісти Ангелу Хранителю, архистратигу Михаїлу, Богородиці, Іісусу.
У пошуку душевної рівноваги ми поспілкувалися із настоятелем Петропавлівського храму, що у Тальному, отцем Максимом.
– Нам не доводилося переживати такі кризові моменти нашого життя, але, якщо говорити про церкву, то вона проживала різні історичні моменти. Вона разом з тим народом, з тієї державою, де вона існувала, переживала різні моменти, не лише війни, але й різноманітні епідемії, хвороби, соціальні катастрофи. І безперечно, як і в стані війни, так і в інших станах, найпершим виявом нашої допомоги у кризових обставинах є молитва. Тобто, не щось формальне, або яке звершується для годиться. Молитва – це розмова з Богом. Розмова з Богом має відбуватися у форматі щиросердечних духовних внутрішніх налаштувань людини. Це залежить від нашого бачення того, з ким ми бажаємо розмовляти. Церква розуміє Бога, як люблячого Отця, який любить своє створіння, а не просто як вища сила, що керує світоустроєм. Церква так і говорить, що ми продукт Божої любові. Бог сотворив нас виключно зі своєї любові для того, щоб розділити її зі своїм створінням. Ми бачимо, що Божа любов – це та форма любові, яка не є привласнюючою, яка бачить у своєму погляді існування іншого. Навіть, якщо цей інший бажає іти дещо іншим шляхом. Характер цієї любові – це любов хресна, це любов-жертва, яка віддає себе заради іншого. Це не егоїстична любов, яку нам нав’язує диявол: любов привласнюючу, споживацьку, утилітарну. Це любов, у світлі якої навіть об’єкт не бачить себе, а бачить, хто біля нього, бажає навіть не існувати, щоб існував той, хто є поряд з тобою. Бог, як ми бачимо, віддає всього себе для свого створіння. Апостоли несуть меседж у цей світ: людство і кожна людина – це не сирота, ми маємо свого духовного Отця, який створив нас, який оберігає нас. Ми настільки не байдужі Богові, що він помер заради нас, став людиною. Парадоксально і неможливо. Але для Бога немає нічого неможливого. Як підкреслює апостол Павло, що ні духовні сили, ні земні, небесні сили ні піднебесні, ні будь-що не може нас розділити від любові Божої. Так, християни переживали різні кризові часи у своєму житті, але завжди для них захистом від зла було усвідомлення, що ми любимі Богом, що Бог з нами за будь-яких обставин. Він є нашою силою, яка спасає нас. Він є тим батьком, який завжди тримає свою дитину за руку.
Тому безперечно християни завжди шукали сили долати ці життєві труднощі в першу чергу в молитві. І не лише індивідуальній, але й молитві спільній, тобто церковній. Ми всі християни покликані до єдності, це найголовніша умова існування церкви як такої. Із самих першопочатків церква ніколи не мислила себе як щось відокремлено індивідуальне. Будь-яка біда страх чи навпаки позитивні моменти життя церкви – це момент нашого життя в громаді, нашого єднання, в першу чергу, в молитві. До такої форми існування ми і покликані Богом. Будучи християнами і будучи з Богом, ми маємо змогу комунікувати разом і долати ті перепони, що трапляються на нашому шляху.
З перших днів війни ми почали звершувати спільну молитву у храмі – Молебень за Перемогу. Ми осмислюємо її не скільки у категоріях земних, скільки у перемозі людства над гріхом. Якщо ми не почнемо долати гріх у нашій свідомості, у нашому житті, на жаль, війни, як продукт гріхопадіння людини, ми й надалі споглядатимемо. Війна – це невід’ємний момент гріховного стану людства.
Хочеться побажати всім нам терпіння. Мені пригадується притча із трудів нашого філософа Григорія Сковороди. В утробі матері спілкуються двоє немовлят. Один говорить, що те середовище, в якому вони живуть, це і є все їхнє життя. Що немає ніякої матері, їхнє життя – просто випадковість, як відрізок часу. А його брат говорить: «Можливо, ти і правий, але коли замовкає все, можна почути голос нашої матері, яка співає, говорить до нас. І з її мови можна зрозуміти, що вона говорить з любові. Я розумію, що ми живемо зараз тут, бо наша мама любить нас, прагне бути з нами і ми бажані їй. І за цим простором вона нас чекає». Так і нам здається, що війна – це те, що поділило наше життя на «до» і «після», це те що руйнує мирний горизонт нашого неба. Це те, що руйнує наше майбутнє і ставить загрозу нашому життю. Але цією притчею нагадую собі, які б обставини не були, Господь з нами. Бог хоче спасти кожну людину. Господь руйнує марні наміри зла у цьому світі.
Я закликаю свою паству мати співчутливе серце, допомагати тим людям, які цього потребують, молитися за них, усвідомлювати той біль, який вони відчувають. Господь закликає нас у першу чергу вберегти у собі образ і подобу Божу. Тобто образ істинної людяності.
Так, ми маємо право на злість, лють, ненависть до нашого ворога. Це має бути, має консолідувати суспільство. Але це та сила, яка не повинна утверджувати нас в будуванні нашого майбутнього. Вона спрямована тільки на руйнацію. Нас, як суспільство, має консолідувати інша сила. Безперечно, це любов, бо вона дає сили творити, будувати те суспільство, де немає насилля, де немає війни. Ми зараз перебуваємо в лещатах того деструктивного – ненависті та злоби. Як війна, вони не постійні. Коли настане мир, нам треба відмежуватися від цього і будувати мирну державу, фундаментом, якої є Любов.
Ліна ЯЛОВСЬКА
