Вісті Черкащини Як живе тил: на прикладі одного з сіл Тальнівщини
Чим живе село на Тальнівщині, яке по праву можна назвати культурною Меккою, ми поцікавилися у його резидентів. Це люди переважно творчі: гончарі, лялькарі, майстри дерев’яних виробів, актори, режисери, письменники та музейники.
– Чи приходить муза? Можливо, навпаки, з більшим поривом твориться? Як використовують свій талант, аби підтримати бойовий дух наших воїнів-захисників? – запитую.
Народна майстриня, що робить автентичні мотанки, дідухи та ще цілу купу хенд-мейду, розповідає: «У мене з початком війни пустота в середині. Всі просять зробити мотанку Свободи у камуфляжі, а я не можу. У мене ще залишилися ті, що я робила у 2014 році. Почала Ангела, великого – не можу закінчити. Вночі придумую, яким він має бути, а вдень не можу сісти за роботу. В основному мотаємо ангеликів з моїми онучатками, передаємо волонтерам. Співпрацюємо з уманським об’єднанням «Разом». Багато часу присвячую внукам, які зараз у нас. Страшно навіть подумати, який стрес вони переживають. У 4 роки мала перекладає пісні з російської на українську і просить вимкнути телевізор, коли бачить російський прапор. А не так давно я робила віночок з восковичками нареченій. Може чули, молоді люди тікали від війни, зупинилися у музеї на ночівлю і вирішили побратися. Віночок моєї роботи. Бажаю щастя молодим і всім нам Перемоги!»
Завідувачка сільським клубом, у недалекому минулому столична режисерка, ділиться: «Ми в селі зорганізувалися, швидко зрозуміли, що і як кому робити. Все крутиться в музеї. Там плететься дуже багато сіток: всі тканини, що у нас були, ми використали. Ми сміємося: вже можна виставку з тих сіток робити. Перші плели на паніці: «Боже, Боже! Всіх солдатів накрити!». Зараз виплітаються сітки з орнаментами – з’являється кольорова композиція. Кілька господарів закривають консерви – рахунок іде на тисячі. Люди багато чого приносять з дому. Насправді, село стало жити так, як воно і мало б жити. І це такий «золотий» час, який дуже важливо не проспати. Бо села знову розслабляться, знову всі розсваряться по старій схемі. Я це зрозуміла, коли побачила одну рашистську агітку. Вони першим пунктом намагаються розсварити людей, зруйнувати нашу єдність, оцей наш «двіж». Який насправді такий природний український «двіж», що передати не можна – називається толока. В кожному селі люди щодня збираються, навіть якщо нема чого робити: поговорити, путіна облаяти. Люди готові працювати разом, «двіжувати» разом. Тепер ми думаємо, як це робити, щоб було культурно і економічно вигідно селу. Поки воно таке єдине, добре починати нові діла. Дівчата пропонують хліб пекти, макарони робити, інші – налагодити швейне виробництво.
Хлопці скоро виб’ють всю москальню і весь світ знову буде сфокусований на Україні. У нас буде що купувати!»
Віднедавна відновила свою роботу творча майстерня діда Панаса. Перший майстер-клас подружжя гончарів провели для діток та дорослих свого кутка. Потім долучилися інші місцеві. Дітки, яких у селі побільшало, із задоволенням працюють з глиною. Усі майстер-класи безкоштовні. «Вони отримують душевну розрядку, працюючи з глиною. Це така ефективна арт-терапія. Ми робимо те, що можемо, що від нас залежить. Разом до перемоги!» – каже пані Марічка.
А от інша майстерня у селі – «Хатнього духа», тимчасово не працює, бо її власник, він же майстер, пішов на війну захищати рідну землю.
З директором музею, якого сільські називають наше Сонечко, нам порозмовляти не вдалося (100% через його зайнятість). Тому беремо його свіжий допис з офіційної сторінки музею-заповідника:
«У нас, починаючи з 25-го лютого, конвеєр. Більше 2500 банок м’ясних каш для наших захисників, більше 450 кв. м. маскувальної сітки, десятки біженців, які знаходили прихисток в теплі сільських домівок…
Дев’ята година. Проходимо музеєм. Це вже, правда, не дуже і музей, бо ж не буває музеїв з пустими вітринами. Це такий собі імпровізований «трипільський хаб» в самісінькому центрі країни. А якщо по відчуттях – то в центрі світу, бо тепер, після початку широкомасштабного вторгнення росії, практично щодня відчувається підтримка давніх друзів з Мехіко, Амстердама і Ванкувера, Австралії і Німеччини…
В одній з кімнат, не вірячи, що нарешті добрався до справжнього стомегабітного інтернету, працює киянин-біженець, HR менеджер VISEVEN EUROPE OU, в коридорі і підвальному приміщенні співробітники музею разом з жителями села шиють розгрузки та плетуть маскувальні сітки. Там же викладачки англійської з Кропивницького та німецької з Києва, приватний підприємець з Ніжина і студенти з Харкова, учасниця бойових дій, військова (правда, в декреті) з Ірпеня і працівниця салону краси «Zhanna DARK» з Умані.
О 12-й приїжджає автівка – восьмеро біженців з Маріуполя зупинилися в Умані і, знайшовши наші контакти, відправили двох з них – Рустама і Валерію, по допомогу. А далі – чим, по-сільському, багаті: картопля, морква, цибуля, консервація, м’ясА, салА, крупи, борошно, молоко, дитячий одяг та взуття…
Маріупольці поїхали, а у нас знову плетуться сітки та шиються розгрузки для тероборони, миються банки для каші, ріжеться тканина для кікімор (уже для фронту). До речі, вчора військові забрали 10 сіток, сьогодні – теж 10 сіток і 2 кікімори.
День не минув даром!
Треба спішити, бо в травні – початок археологічного сезону-2022, а небо над розкопом має бути ж мирним!!!»
Ліна ЯЛОВСЬКА
