Як живе родина настоятеля Петропавлівського храму, що у Тальному, Михайла Василюка

«Живемо, стараємося, чогось вчимося в інших, хтось вчиться від нас»

«Благодаті Святого Духа кожному з нас!» – закінчує святкову літургію у День П’ятидесятниці або святої Трійці настоятель Петропавлівського храму, що у центрі Тального, Михайло Василюк. На паперті стоїть велика церковна чаша з водою. Нею отець Михайло освячує запашні букети з м’яти, меліси, жасмину, літніх квітів, що принесли прихожани. Сьогодні Зелена неділя. Віряни не поспішають розходитися, дехто, напевне, приїжджі, захоплюються величчю храму, фотографуються, вітають один одного з великим християнським святом.

Незважаючи на особливий, карантинний, період, храм, як і завше, прикрасили зеленим клечанням: ікони та хрести – липовими, березовими, берестовими гілочками, квітами, підлогу теж не густо, але встелили запашним євшан-зіллям. Запах любистку, євшан-зілля, жасмину та церковного ладану сповнює серце радістю: прийшло таке гарне літнє свято – Трійця.

Біля вівтаря нас чекає священник. Він уже почав збиратися на службу у сусіднє село Здобуток, де у нього ще один приход. А на 1-у годину заплановане хрещення. Нам все ж не відмовляє, привітавши зі святом, починає розповідати:

-Я із звичайної селянської родини, мій батько працював механіком у колгоспі, мама – вихователькою у дитячому садочку. Родом я з Франківщини, з Рогатинщини, батьківщини Роксолани. Якщо в’їжджаєш у Рогатин зі сторони Тернополя, вона тебе зустрічає. Буває таке, що люди з Тального, знаючи, що я їду додому, передають Роксолані вітання. То я, коли доїжджаю, обов’язково кажу: «Вам передавали вітання», – посміхається. Відколи себе пам’ятаю, ходив до церкви. Батьки мої ходили, дідусь ходив, бабуся ходила, прабабця, яку я добре пам’ятаю, бо прадід помер, коли мені було 4 роки. Західна Україна вона взагалі насичена побожністю, там мало зустрінеш таких родин, які б до церкви не йшли, а якщо навіть і не йдуть, то в свята не працюють, аби не споганити отой святий день. Трохи підрісши, я прислуговував у церкві, потім дякував та співав у церковному та похоронному хорах. Я виховувався серед старшого покоління. Моє оточення – це здебільшого чоловіки, ровесники мого батька та дідуся, які дуже гарно співали, а так як я любив спів, то шукав нагоди завжди бути з ними.

Навчався майбутній протоієрей парафії святих первоверховних апостолів Петра і Павла УПЦ Михайло Василюк у Бучацькому ліцеї при монастирі. Цей відомий духовно-освітній центр Тернопільщини через 20 років обрав своєю альма-матір’ю і син священника Володимир. Щоправда, тепер він називається Бучацький історико-філософський колегіум імені святого Йосафата. У той час про Тальнівщину молодий семінарист Василюк, напевне, й не чув, бо після закінчення духовної семінарії в Івано-Франківську, отримав направлення на Волинь. А звідти уже – на Черкащину. -Це мала бути Драбівщина. Сам єпископ Черкаський Яків привіз мене на Тальнівщину, бо Драбівщина на той час (це був 2003 рік) мала багато проросійськи налаштованих можновладців. В Онопріївці був мій перший приход, – згадує отець Михайло. – А вже через 8 років я був призначений настоятелем Петропавлівського храму, що його збудував великий благодійник нашого краю Володимир Мовчан. Цього року в жовтні буде 10 років, як я очолюю цю парафію.

У цей час в храм боковими дверима входить матінка Інна з донькою Катрусею. Хреститься, привітавшись словами «Слава Ісусу Христу», долучається до розмови. Каже, що з отцем Михайлом її доля звела.

– Я зустріла Михайла, коли він був семінаристом, а не священником, відразу зрозуміла, що це моя доля. Закохалися, одружилися. Ні на мить не задумалася, коли після одруження чоловіка направили на Черкащину, залишила все: роботу, навчання і поїхала за ним. Починали ми з Онопріївки. Було важко, – покашлює від хвилювання, – але нічого, Бог добрий – все пережили. Можу сказати, що ми всього-на-всього люди, а життя таке складне й непередбачуване. Живемо, стараємося, чогось вчимося в інших. Хтось вчиться від нас. Дітей виховуємо, щоб, як кажуть, по правді жили в світі, – розповідає матушка.

У цей час в храм заходить кілька прихожан з букетами, кажуть, що спізнилися на службу, але хотіли б освятити клечання. Отець йде з ними до чаші з водою, аби провести обряд.

А ми ближче знайомимося з 8-річною Катрусею, донькою Василюків. Цю маленьку зіроньку добре знають в місті, бо не один раз виступала з танцями та співами зі сцен МЦКД, Будинку культури тощо. Її весела вдача та позитивний заряд роблять дівчинку лідером колективу: чи то в школі, чи на заняттях хореографії або недільної школи. Катруся по секрету зізнається, що хоче бути лікарем – «слухати» людей. «Такий собі танцюючий і співаючий лікар», – тішаться батьки. Своє майбутнє 15-річний Володимир, на думку батька, пов’яже з церквою. «Прийде час, і він буде сам обирати, на нього ніхто не тисне, як і цього разу, коли він обрав навчання у Бучацькому колегіумі. Лише бачу, що Бог йому помагає, підказує, а він так розважливо ставиться до життя,» – каже отець Михайло. З того часу, як навчання, у зв’язку з карантином, перевели у режим он-лайн, молодший Василюк повернувся додому, він увесь час прислуговує в церкві, до того ж він добрий дзвонар. Цьому навчив хлопця старший паламар Богдан Васильович Бойчук ще у малому віці.

Батьки стверджують, що не можуть одгородити дітей від світу зовнішнього, заховати від усього, що відбувається в житті. Дитина мусить бачити добре й погане, і в кінцевому результаті – зробити правильний висновок.

На запитання «Скільки ви років одружені?» отець Михайло починає літа свої рахувати, пригадувати. Лавочниця Люба, що в цей час порається біля свічника, каже: «Батюшко, Ви такий щасливий у шлюбі, що навіть забули, скільки років одружені, – по-материнськи всміхається і додає: Отець з матушкою мені як діти рідні. Маю одного сина й онучку літами, як Катя, та далеко, тому й прикипіла до них усією душею».

Ліна ЯЛОВСЬКА