Як війна змінила свідомість атовця з Тального

► На рубежі

Коли у 2014 році анексували наш Крим, тальнівчанин Віталій Потьомкін, до речі, батько якого корінний росіянин, не роздумуючи пішов у військкомат і записався добровольцем на війну. На той час чоловік працював водієм у Тальнівському АТП-17137, тому був мобілізований разом з автобусом, на якому здійснював рейси. Це був старенький ЛАЗ на 40 посадкових місць. Після кількох місяців служби у Дівичках, батальйон «Черкаси», у який зарахували Потьомкіна, перекинули на передову – Волноваський напрямок. Волноваха у 2014 році – це, без перебільшення, справжнє пекло. Як усі солдати, Віталій ходив у наряди, ніс повну службу, а коли треба було, перевозив маршем особовий склад з одного місця дислокації в інше. Командиром взводу у Віталія був земляк Андрій Гресько, (про нього ми розповідали раніше, – авт.).
Той період служби чоловіку згадувати важко. Каже, якби не волонтери, вони тоді б не вижили. Користуючись нагодою, дякує їм усім за підтримку. «Ми тоді були, як «бомжі»: голі й босі. Волонтери привозили усе: амуніцію, обмундирування, бронежелети, каски, продукти харчування, ліки», – згадує чоловік. Оскільки він служив і в період з 2016 по 2020 рік (щоправда, уже за конктрактом), то може порівняти армію на початку війни і нинишню: «Це просто небо й земля: і в плані боєздатності, і в плані забезпеченості», – каже Потьомкін.
У 20-му році чоловік служив у 30-ій окремій Новоград-Волинській мотопіхотній бригаді, місце дислокації – Попасна.
– «Сєпари» бігали туди-сюди. Вони ж місцеві, добре орієнтуються. Лінія фронту – це ж не по прямій і траншея кругом, десь якась балка є. Бувало, впіймаємо парочку, обшукаємо – російські рублі в кишені. Сто пудов – «сєпари». Відвозимо на СБУ, вони їх допитали та й відпустили. Чого не міняли на наших хлопців? – не зрозуміло. Якщо порівнювати з 2014 роком, то стріляли, звичайно, менше. Автомати, ДШК, одинокі вистріли – одним словом, провокації. Бувало, що й 82-ми і 120-ми накидали. Правда, рідко. А так перемир’я – у нас команда чітка: «Не стріляти!». Машина ОБСЄ приїжджала кожен день, – розповідає чоловік.
На запитання «Чи змінила війна вашу свідомість, погляди, життя?» відповідає так:
– Я ж наполовину росіянин. Мій дід по батькові – легендарна особистість, він будував дорогу життя по Ладозькому озері під час блокади Ленінграда. Я ним пишався. Та з подіями, що відбулися, я волів їх взагалі не знати. Ми для них були «хохлами», тому порвав усі зв’язки. Правда, коли я вперше пішов по мобілізації, мама (тоді була ще жива) написала їм листа. Відповіді не було. Означає – зрозуміли.
Як і до війни, так і нині, чоловік має хобі – бджолярство. У спадок від дядька йому дісталося кілька вуликів-лежаків. Почав займатися: наростив сімї, замінив вулики. Коли пішов служити, пасіку доглядав брат. Багато бджолосімей пропало. Зараз Віталій відновлює свою пасіку. Каже, що робить це для душі: «Як відкриваю вулик, мені відразу стає спокійно, забуваються всі проблеми. Бджоли – великі трудівниці. Ми недооцінюємо того, що нам дала природа».
Не виключає Віталій Потьомкін і чергового повернення до військової служби.

Ліна ЯЛОВСЬКА