Вісті Черкащини Як Тальне святкувало день Петра й Павла: репортаж із храму ПЦУ, де звучала молитва, а діти раділи під гомін дзвонів
Над містом уже панував ранковий світ – ще трохи сонний, але впевнений у своєму приході. На подвір’ї Петропавлівського храму ПЦУ лунали перші голоси, шелестів вітерець, колихаючи витончені голівки троянд. Сонце лагідно торкалося золотих бань. Усе довкола налаштовувалося на свято – тепле, щире й велике.
Цього дня громада відзначала день святих апостолів Петра і Павла. Урочистості зібрали вірян, дітей, гостей і духовенство з усієї Черкащини. І цього ж дня згадували тих, хто стояв біля витоків цього святого місця – Лілію та Володимира Мовчанів.
Ранок почався з утіхи
Ще до початку служби на подвір’ї храму було людно і голосно: діти бігали, сміялися, ділилися враженнями й стояли в черзі за морозивом. Безкоштовні батути, гірка, попкорн – прості розваги, які викликали в малечі щирий захват. Цей дитячий простір радості став можливим завдяки будівничому собору Володимиру Мовчанові. Поруч спостерігали батьки, дідусі й бабусі, наставники недільної школи. У ту мить здавалося, що вся громада зібралася разом, щоб просто порадіти одному дню, який почався з усмішок.
Відкритий храм – відкрите серце
Рівно о дев’ятій ранку храмове подвір’я огорнула тиша, коли залунала мелодія церковних дзвонів. Митрополит Черкаський і Чигиринський Іоан ступив на подвір’я святині. З пошаною його зустрічали міський голова Василь Сідько, депутат обласної ради Ігор Новицький, Володимир Мовчан, а також учні недільної школи – з короваями в руках і віршами на вустах. (Цей обрядовий хліб, а також пухкі пироги, якими пізніше пригощалися гості на трапезі, були випечені Мошурівською пекарнею та передані для свята її директором Степаном Рудим). Усе було, як водиться в Україні: щиро, тепло й без зайвої церемонності. Владика благословив дітей, лагідно усміхнувся їм і рушив до входу в собор. Розпочалася Божественна літургія.
Під час урочистої літургії спільна молитва й величний спів хору з Черкас під орудою матінки Євгенії Барей зливалися в одне ціле й линули під склепіння собору, мов могутній потік духовної сили.
Вогники свічок і лампад мерехтіли на іконах, створюючи особливий настрій. Священники з різних парафій ПЦУ Черкащини служили разом – однією душею. Люди стояли зі схиленими головами, звершуючи хресне знамення в час молитви та благословення. Дехто прийшов уперше, хтось буває тут щонеділі. Один мовчки плакав, інший стояв непорушно, наче вкорінився. І все це не з байдужості, а з глибокої присутності перед Богом.
З амвона митрополит Іоан звернувся до вірян із проповіддю, що вражала простотою й глибиною: «Святий Петро не зразу став апостолом-скелею, а Павло – проповідником народів. Обидва мали шлях непростий, із сумнівами й падіннями. Але йшли за Христом. І в цьому – ключ. Бути з Богом – це не бути ідеальним. Це бути вірним. Сьогоднішнє свято – не лише спомин. Це запрошення жити з вірою щодня, не зраджуючи совість, навіть коли важко. Темрява не зникає одразу, але серце, повне віри, бачить світло раніше за всіх».
Слова владики були впевнені. Лягали в душі парафіян, як зерна в добру землю. Дарували надію й розраду.
Після служби, у кілька тихих хвилин між Літургією та хресною ходою, вдалося поговорити з митрополитом Іоаном. Його слова були неспішні, глибоко осмислені, такі, що залишаються з тобою надовго.
–Який нині стан ПЦУ на Тальнівщині?
–На Тальнівщині Православна Церква України (ПЦУ) має глибоке коріння, що сягає часів Київського патріархату. Цей район став першим на Черкащині, де з’явилися такі визначні храми, як у Кривих Колінах і Тальному, Здобутку й Зеленькові. Саме у вашому краї, завдяки розбудові української церкви, зміцнювалася єдність громади, і ця стратегія принесла значні позитивні результати.
ПЦУ на Тальнівщині присутня і рідна для місцевих жителів. Люди прийняли її серцем, що дає змогу ефективно протистояти впливу так званого «руського міра». Церква тут виступає як справжній духовний щит.
Незважаючи на численні виклики та обов’язки воєнного часу, головна місія ПЦУ залишається незмінною – духовне окормлення вірян. Там, де існує жива парафія і люди збираються на спільну молитву, холоду чужого світу не місце.
–Якою бачите тут церковну спільноту?
– Особливо радіє серце, коли бачу добру, злагоджену працю священників на Тальнівщині. Тут служать щирі, доброзичливі люди. А це – велика рідкість. Бо, як ми знаємо, буває по-різному.
На Тальнівщину завжди їду з радістю. І не як гість, а як до своїх. Щоб разом помолитися, поговорити по-людськи, побути серед добрих сердець. Якщо буде потреба, то запрошуйте, я приїду знову. Помолимось за перемогу, за Україну. Ми чекаємо всіх. І тих, хто поїхав, і тих, хто нині на передовій. Хай знають: їх тут пам’ятають і чекають. У храмах, у домівках, у серцях.
Коли ми вже прощалися, владика коротко відповів і на ще одне запитання — про виклики, з якими нині стикається церква:
–Найбільший зараз – еміграція. Людей поменшало і в селах, і в церквах. Одні на війні, інші – за кордоном. Але ми віримо, що це мине. Люди повернуться.
А ще, звісно, є й інші виклики – прості, буденні. Непорозуміння, ревнощі, людські характери. Але з Божою допомогою й через відкрите спілкування все можна владнати. Головне – не втрачати довіру. Один до одного і до Бога.
Хода пам’яті – тиха, але гучна серцем
Об 11-й годині колона вирушила до пам’ятника Героям Небесної Сотні та полеглим Захисникам і Захисницям України. Із хоругвами, співами й молитвою вулицями Тального крокувала пам’ять. Панахиду служив владика Іоан. Його голос був глибоким, а молитва – щирою, проте зосередженою, мов клинок у чіткому русі. Люди схилили голови, тримали в руках маленькі прапори, квіти, синьо-жовті стрічки. Цей момент був не для камер, а для сердець.
На трапезі – їжа, що зігрівала душу
Повернувшись до храму, парафіяни пригощалися нарізкою, бутербродами з салом і часником, вином, водою, пухкими пирогами. З-поміж усіх страв – проста, ще з парою, гречана каша була особливою: пахла дитинством, походами, літом. Цією трапезою пригостив вірян будівничий храму Володимир Мовчан. Але найбільшим гостинцем було те, як люди ділилися місцем на лавці, ложкою, сміхом.
«Нам добре, бо ми тут разом. І це – найважливіше», – мовила літня жінка, погладивши по голівці малого онука.
Із тиші – у світло
Свято завершилося поволі. Ніхто не поспішав розходитись. Ще довго на подвір’ї храму звучали спокійні розмови, а діти добігали останні круги на батуті. Тальне цього дня стало образом того, якою може бути Україна – світлою, співчутливою, уважною до минулого, відкритою до майбутнього. У ній і храм, і хода, і гречана каша – усе має свій сенс.
Бо справжня віра – тиха. Але коли вона є – захоплює дух.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА, Анна ДРАГУН
