Як святкували Великдень на Тальнівщині: весна 1928 року

Про те, як святкували Великдень на Тальнівщині майже сто років тому, нам розповіла Ольга Приходько, старший науковий співробітник Тальнівського музею історії. Вона поділилася цікавими фактами з етнографічної праці Агатангела Кримського «Звенигородщина. Шевченкова батьківщина з погляду етнографічного та діалектологічного», що зберігається у фондах музею. Її розповідь відкриває нам багаті традиції та звичаї нашого краю, передаючи атмосферу Великодніх свят на Тальнівщині 1928 року.

Готуємось до Великодня всім селом

Ще за кілька тижнів до свята в кожній хаті кипіла робота. Усі прагнули мати новий літній одяг і взуття, щоб на Великдень вийти «в люди» гарними та обновленими. Господині починали пекти паски, бабки (великі паляниці, спечені в макітрі), калачі, пиріжки. Готували також смачну печеню, начинку й, звісно, відварювали щедро крашанки – по 25, 50, а то й сотню штук!

Святковий стіл мав бути багатим і урочистим. Не обходилося й без домашнього квасу, який тут називали «малаїв».

Що несли святити до церкви

До церкви селяни йшли всією родиною й несли кошики з паскою, салом, крашанками, ковбасою, пиріжками, сіллю, пшоном і маком. Кожен продукт мав своє значення.

Сіль, щоб було чим солити страву: «свячене – свяченим».

Пшоно давали курям, аби добре неслися.

Маком посипали могили, щоб «не ходили мерці», адже вірили: якщо привид не знайде й зернини маку, то спокійно спочиватиме.

Цікаво, що колись до церкви їхали святити паску волами, а не конями. Круторогий іде повільно й обережно, не струсить святе. Паску везли в ночвах, прикрашених рушниками.

Великодня ніч – особлива

У ніч перед Великоднем мало хто спав. Хтось ішов на вечірнє «одіяння» в церкву, хтось залишався вдома – прибирати чи готувати. Дехто не спав із вірою, що цієї ночі «горить земля», відкриваючи місця, де колись закопано скарби.

Під час служби люди клали крашанки біля плащаниці, а коли священник виголошував «Христос воскрес», кожен подумки просив собі щось бажане.

Після служби – розговіння

Повернувшись додому зі свяченим, перше, що говорили в хаті:

–Христос воскрес!

–Воістину воскрес! — відповідали.

Їли лише освячене. Горілки зранку не вживали. Шкаралупу з крашанок зберігали – не викидали! Її сушили і згодом використовували як ліки від пропасниці: розтирали на порошок і давали хворим.

До худоби свячене не носили, але посвячене пшоно згодовували курям. Було навіть повір’я: якщо миша з’їсть щось свячене, то перетвориться на кажана.

Світлий Великдень – і день, і душа

Люди вірили, що в цей день сонце світить яскравіше й довше, а день — «біліший». Якщо хтось помре на Великдень або до Вознесіння, то, кажуть, одразу потрапляє до раю, бо це дуже щаслива смерть. Навіть у домовину клали крашанку – як свідчення, що людина пішла у вічність саме у святковий день.

Три дні радості й гостювання

На Великдень вітались особливо:

–Христос воскрес! Будьте здорові з празником!

–Воістину воскрес! Спасибі, будьте й ви здорові!

І так три дні – з дому в дім, до родичів і друзів. Це були справжні свята любові, спілкування та щирості.

Щиро дякуємо Ользі Приходько, старшому науковому співробітнику Тальнівського музею історії, за те, що поділилась цією чудовою розповіддю, що допомагає нам зберігати пам’ять про величні традиції нашого краю.

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

Читайте також: Аграрії передали військовим 20 автівок у день народження Шевченка

Читайте нас також в Telegram!