Вісті Черкащини Як село на Тальнівщині святкувало свій ювілей
Життя села – не календар і не дата. Це пульс землі, що б’ється в грудях кожного, хто виріс на її чорноземі, хто знає, як пахне свіжа паляниця й звучить тиша, коли над полем сходить сонце. Життя села – мов ріка: воно бере початок у глибині віків, несе крізь покоління тягар і радість, біль і відродження. І як та вода, що не спиняється, так і народне серце не дає забути ні коріння, ні Витязів Правди, які нині тримають небо над Україною. 26 вересня Кобринова Гребля на Тальнівщині відзначала свою 480-ту річницю. І святкувала не гучно, а щиро. Тільки так, як уміє лише українське село, де кожна хата – сторінка літопису, а кожна бабуся – берегиня пам’яті.
Будитель спогадів
На подвір’ї осиротілої школи, де колись дзвоник кликав учнів до класів, знову залунав голос. Проте не срібного поклику дитинства, а духового оркестру «Сурми Тальнівщини» (керівник Володимир Таран). Музика лилася, як джерело, що прорвалося крізь камінь. Торкалася кожного: і старого, і малого. Розповідала про любов, утрати, надію. Мовчазна будівля, здавалося, слухала її, як молитву, і благословляла. Вона – нагадування про те, що життя міняється, разом з ним – люди, але село живе й тримає коріння.
Свято з душею і доброчинністю
Ярмарок, що розгорнувся на подвір’ї, став щедрим поривом громади. Його організували Світлана Накоп’юк, Тетяна Майчук, Оксана Горбатюк, Андрій Мантула, Руслан Маляр і Галина Мазур.
Вони скликали односельців, як на добру толоку: з турботою, з вірою, з надією. Зібрали 14 200 гривень. Кошти підуть на підтримку воїна-земляка, який нині боронить країну. У цьому дарі – вдячність, турбота, спільна молитва.
На столах – осінь у всій красі: вареники з картоплею, капустою, сиром, паштетом. Пухкі пиріжки з яблуками й іншими начинками.. Завиванці й торти виблискували кремом. Бублики, щедро посипані маком, рум’яні чебуреки. У плетених кошиках – яблука, груші, кетяги винограду. Кожна страва – як окрема історія, приготовлена з любов’ю й теплом.
За донат пригощали кашею, квашеними огірочками й помідорами, канапками. Усе щедро, по-українському.
Продавчині у вишитих сорочках – як квіти на ниві. У поглядах – спокій і сила, а в голосах – лагідність, що запрошує скуштувати, поспілкуватися, побути разом.
Осінній куточок
На подвір’ї, серед гомону й музики, виросла фотозона. Картина, написана барвами осені. Під металевою аркою, що колись тримала дитячі гойдалки, тепер стояли постаті, зібрані з сорочок, чобіт і соломи. Добрі господарі, що зустрічають гостей. Поруч – гарбузи, кукурудзяні стебла, квіти, сухе листя, плетені кошики. Усе – з любов’ю, з фантазією, з відчуттям часу.
Діти бігали навколо, то сміючись, то зупиняючись, щоб роздивитися осінній куточок. Хтось торкався гарбуза, хтось – маківки чи калини. Дівчатка позували біля квітів, хлопці – біля кукурудзи, а найменші просто сідали на сіно, як на трон. І в кожному русі – захоплення, цікавість, радість.
Настрій біля фотозони змінювався, як осіннє небо: від гамірного до замріяного. Тут зупинялися дорослі сфотографуватися, але залишалися довше, щоб згадати. Мовчки дивилися на арку, що пам’ятає дитячі руки. Усміхалися. Зітхали. Бо це тло стало місцем, де свято набувало душі.
Незгасна пам’ять
Село шанує і своє минуле. З відкритих джерел дізнаємося, що Кобринова Гребля, у минулому Соколова, належить до найстаріших поселень громади. У другій третині XVI століття в історичних документах уже згадуються кілька сіл на Уманщині, серед яких і Соколова. 1545 року вона належала звенигородському козаку Дмитру Барановичу, котрий розширив свої володіння аж до білоцерківських пусток над Угорським (Гірським) Тікичем. Потому селом володів його син Богдан, а згодом онук Федір. Останній продав Соколову Ежену Струсьові, який у 1604 році перепродав її своєму зятеві Алексу.
Є припущення, що назва «Соколова» пов’язана з переселенцями з Поділля, Білорусі й північної України. А сучасна назва села походить від греблі з млином, що належав управителю з Кобринового. Так Соколова стала Кобриновою Греблею.
Молитва і надія
Свято завершилося словом подяки організаторам, місцевим «павучкам», музикам, усім небайдужим. У повітрі витали сподівання, щоб земля була вільною, щоб до своїх родин живими й здоровими повернулися її оборонці, а до рідних хат – односельці. І мовчазна школа стала символом цього. У її стінах живе душа. У вікнах світиться надія. Бо Кобринова Гребля не згасла. Живе. Дихає. Маленька частинка великої України.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
