Як переселенець з Харківщини, який грав за аматорський клуб на Тальнівщині, перейшов до професійного футбольного клубу

Герой нашого сьогоднішнього матеріалу 24-річний Юрій Мизюк пройшов досить складний шлях, різні випробування долі, через окупацію змушений був покинути рідну Харківщину та у свої 24 роки підписати свій перший професійний контракт з футбольним клубом «Тростянець». До підписання контракту Юрій проживав у Тальному де працював і виступав за ФК «Тальне», та здобув авторитет серед молоді громади. Був обраний на посаду голови Тальнівської молодіжної ради. Але вслід за мрією та можливістю грати у футбол на професійному рівні Юрій переїхав до міста Тростянець на Сумщині і виступає за клуб, що грає у другій лізі чемпіонату України.

Любов до спорту Юрію і його рідному братові передав батько, який був вчителем фізкультури. Любов до гри у футбол в родині Мизюків, сімейна традиція: рідний брат Олександр, грає у вищій лізі за ФК «Карпати» під керівництвом відомого тренера Мирона Маркевича, а кузен Сергій, пройшов школу ФК «Шахтар» й пограв за низку команд, у тому числі – за ту, в якій Юрій наразі грає.

Свій перший професійний контракт ти отримав тільки у 24 роки. Що тобі завадило проявити себе раніше?

– У сьомому класі я їздив на перегляд у Металург (Донецьк). Там тільки все будувалося, все було класно. Мене взяли, але потім я зламав руку і довелося поїхати додому. Наступного року пробувався в Металісті – туди не взяли. Після закінчення школи поїхав у Ворсклу U-19 – теж відмовили. Після школи я вступив до Харківсього вишу на автодорожника і грав за університетську збірну, але був переконаний, що на цьому футбол для мене не закінчиться.

Ти працював інженером, це не заважало тобі займатися улюбленою справою?

–Після 4 курсу я пішов працювати за фахом цивільним інженером із будівництва доріг. З другом влаштувалися на автодорожню фірму у Слов’янську і там відпрацював два роки інженером виробничо-технічного відділу. Не кожному доля дає шанс працювати за своєю спеціальністю. Мені пощастило, що був дуже хороший керівник, який любив футбол і закінчував автодорожній у Харкові. Він відпускав мене на тренування, щоб підтримувати форму.З понеділка до п’ятниці я працював у Слов’янську, сідав у суботу вранці на автобус і їхав грати за Кременець на область, залишався ночувати в Харкові між грою і повертався назад до Слов’янська пізно вночі, щоб вранці вийти на роботу. У такому режимі я проіснував рік, після чого мене перевели до харківської філії фірми. Я там працював і грав у футбол паралельно.

Що ти пережив у перші дні повномасштабного вторгнення ?

– Я прокинувся від вибухів 24 лютого о 5 ранку та одразу зателефонував до друзів та батьків. Ніхто не знав куди їхати, були величезні затори, паніка, страх. Прожив у Харкові два тижні, за цей час місто обстрілювали, хтось старався виїхати, а хтось сидів дома, тому що було багато прильотів. Після двох тижнів настала можливість виїхати із міста, був зелений коридор через Куп’янськ, так і дістався до батьків у село Ізюмське. Потім зателефонувала тітка та сказала, що у сусідні села пробралися окупанти, які насильно забирали молодих хлопців до себе. Через те, батько вивіз мене у сусіднє село до дядька. З дядьком та тіткою я виїхав із села, а через дві години ми дізналися, що вже два цих села було окуповано. Ми не знали чи живі батьки та родичі, зв’язку не було. Ми поїхали до Кропивницького та я залишився там, працював та жив деякий час, а дядько з тіткою поїхали у Веселий Кут на Тальнівщині. Через тиждень вже вийшла на зв’язок мама вся у сльозах та дякувала Богу, що нарешті змогла зателефонувати. Наразі село деокуповане, хоч має численні руйнування та батьки виїжджати не хочуть та не планують.

Ти опинився у Кропивницькому, а потім переїхав на Тальнівщину розкажи про той період?

– Місяць я пробув у приймах в чоловіка моєї сестри. Ми працювали різноробами в одного фермера. Мешкали у підвалі гаражу. Тітка з дядьком знайшли прихисток у Веселому Куті на Черкащині. Я туди поїхав та вперше за два місяці побачив, як діти грають у футбол. Півтора місяці я грав у футбол з дітьми босоніж, а потім дізнався, що у Тальному є команда, яка грає на область. Поїхав туди на перегляд, там підійшов. Так і відбувся мій «камбек» у футбол. В такі моменти ти відволікаєшся від усього. Не передати словами, наскільки в той момент я відчув себе знову живим, адже ми приїхали туди, де нікого не знали, потрібно було деякий час на адаптацію. Я дуже вдячний усім людям, які мене тут підтримали, прийняли та допомогли. Тут я знайшов нових друзів і завжди коли буде час, обов’язково приїздитиму до Тального.

Як ти оцінюєш період у ФК Тальне?

– Я дуже вдячний родині Каплюченків. Наш тренер, Федір Петрович, свого часу перебував у структурі київського «Динамо», але через травму не зміг проявити себе. Він в мене повірив та підтримував як на полі, так і за його межами. Після пережитого, я почав отримувати кайф від перебування у тренувальному процесі. Президент клубу та тренер допомогли мені влаштуватися на роботу у відділ ЖКГ Тальнівської громади. Знайшов багато нових гарних друзів, до яких завжди буду приїздити в гості. Тальнівщина мені дуже сподобалася.

Як у тебе виник варіант з Тростянцем?

– Я отримав запрошення на перегляд завдяки двоюрідному брату Сергію, який грав за Тростянець, а зараз заліковує травму. Він порекомендував мене тренерському штабу, який вирішив запропонувати перший професійний контракт.

Яка у тебе мрія?

–Хочеться після перемоги побачити на трибуні батьків, щоб вони бачили, як граю я або брат.

Разом з Юрієм грає за ФК «Тростянець» Ігор Дувняк із Черкас, з яким хлопець виступав за Тальнівську команду на чемпіонаті області.

Редакція газети «Новий Дзвін» бажає Юрію не зупинятися на досягнутому. Сумлінно тренуватися, і надіємся побачити у футболці збірної України на чемпіонаті світу або Європи.

Ярослав КАРПОВІЦЬКИЙ

Читайте також: Як чиновник Звенигородської військової адміністрації править службу у московській церкві

Читайте нас також в Telegram!