«Як не я, то хто?»

► Пам’яті тальнівського волонтера Ігоря Іванченкова

17 березня минає 5 років з дня смерті Ігоря Іванченкова, волонтера з Тального. Напередодні ми поспілкувалися з його дружиною Ніною, яка працює юристом у місцевому центрі зайнятості. «Хотіла подати некролог у газету, – каже жінка, – та дуже боляче діставати ті спогади з душі. По-різному люди переживають смерть близьких. Я просто загнала ту біль всередину й терплю. Розумію, що не маю права «розклеїтися»: у мене 2 дітей, та й чоловік сказав би: «Ти що? Взяла себе в руки й живи далі». Я і живу: робота, дім – звичайні будні», – зізнається Ніна, а очі мокрі від сліз і клубок підкочується до горла.
Ігорю було лише 44, коли раптова смерть забрала його в люблячої дружини, сина, доньки, мами, сестри та багатьох друзів – волонтерів, разом з якими возив допомогу нашим військовим на фронт.

Дізнавшись із теленовин про події в Києві, коли побили студентів і люди почали виходити на Майдан, він разом із Петром Григоровичем Каракулею наступного ранку вже був у столиці. Ігор працював в управлінні газового господарства, і ще у 90-их роках вони створили профспілкову організацію «Солідарність», мета якої добиватися справедливості. Звичайно ж, події, що відбувалися на Майдані, вразили його. «Саме тоді я вперше побачила сльози у свого чоловіка. До цього він ніколи не плакав», – згадує дружина. – Кожного разу, коли він повертався з Києва, завжди привозив якийсь тривожний запах – диму, кіптяви, смерті…і ніколи нічого не розповідав».
З початком війни він почав збирати і возити хлопцям на фронт усе необхідне: від харчів до тепловізорів. По-іншому не могло бути – Ігор був людиною з великим серцем. «Там наші хлопці воюють, я поки що автомат не можу взяти в руки, то буду їм допомагати, чим зможу», – казав вдома. Будучи чудовим організатором, маючи стержень лідера, він зумів зібрати команду однодумців і разом з ними робити цю непросту благородну справу – допомагати військовим. Спершу це була одноосібна допомога від жителів міста й району, а згодом до неї долучалися масово підприємці, сільгоспвиробники, фермери. Усе зібране треба було доставити на фронт – на нульову позицію. Бо там найнеобхідніше: щоб солдати не воювали голодні та босі. Не задумуючись, Ігор власною машиною, часто потрапляючи під обстріли й ризикуючи власним життям, привозив необхідну допомогу на передову. Таких поїздок він здійснив з березня 2014 року близько 40. Під час останньої він обпік собі ногу (обставини залишилися невідомими). Коли вже терпіти було не сила, Ігор звернувся до лікарні. Там йому надали допомогу, та від лікарняного режиму чоловік відмовився. Перебуваючи на лікарняному, увесь час займався підготовкою наступної поїздки на Схід.
– А на 10-ий день мав закривати лікарняний. Завіз мене на роботу, – згадує дружина той чорний день, – і поїхав у лікарню. Це була 8-а година ранку. Через 10 хвилин мені подзвонили й сказали, що він у реанімації. Коли я туди прилетіла, ніхто не мав сміливості мені повідомити, що його вже немає. Пам’ятаю добре очі санітарки, яка дає мені його речі й каже: «Заберіть, це одяг вашого чоловіка». Я й не туди: «Він же у 4-ій палаті лежить, буде босий ходити чи що?» Аж під обід мені сказали, що він помер. Обірвався тромб. Просто дуже велике навантаження було. Він же фактично не відпочивав. Ми його вдома не бачили: поїхав – приїхав, збір вантажу, робота (хлопці з аварійки теж варили буржуйки, закривали консервацію з автоклавів). Отак і згорів.
Поряд з воїнами-АТОвцями на Алеї Слави у Тальному поховали Ігоря Олександровича Іванченкова. А на могильній плиті викарбувані слова: «Волонтер: як не я, то хто?»
За сином у Вічність пішла його мама. Овдовіла Ніна не бачить себе поряд з іншим чоловіком, вона лише просить Ігоря з неба ангелом-охоронцем захищати їхніх дітей. Бо без батьківської поради й допомоги їм не просто жити в світі.

Ліна ЯЛОВСЬКА