Вісті Черкащини 
Як господиня з Тальнівщини, знавчиня різдвяних страв, зберігає обрядову пам’ять
Під час нашої розмови вона каже, що її слова – це руки. Рецепт можна записати в зошит, але неможливо занотувати те, як саме має «зітхати» тісто під пальцями чи як звучить порожня ступа на морозі. Для Катерини Паршук традиція – не теорія. Це жива літургія біля макітри, де борошно має скрипіти, а піч – обов’язково «побіліти», перш ніж прийняти в себе різдвяну випічку.
Свята вже відгомоніли, але почесна відзнака за збереження спадщини прийшла до жінки лише зараз. Це не зміщує акцентів, навпаки нагадує, що обрядова пам’ять потрібна нам не лише в грудні.
Господиня з Глибочка точно знає: традиції зникають тоді, коли ми перестаємо робити речі разом: ліпити «голубів» із тіста, співати над короваєм чи підкидати першу ложку куті до стелі, «на бджіл». Катерина Іванівна тримає цей світ на своїх долонях і доки пече різдвяні книші, цей світ стоїть.
Світло з печі
Це зараз ми кажемо «традиції» чи «спадщина». Тоді, у її дитинстві в Глибочку, це було повітрям. Прокидаєшся, а по хаті вже танцюють тіні від вогню. Піч була серцем, вона ніколи не мовчала. Дихала, гріла, годувала. Усе життя виходило з того гарячого черева.
Катруся спостерігала, як мама замішувала тісто, як розмовляла з борошном. Справжня літургія: руки знають рух, тісто піддається, зітхає під пальцями. Мала заглядала в макітру й вбирала цю магію в себе.
Різдво було часом, коли небо сходилося з підлогою. Кутю товкли в ступі — ритмічно, глухо, до вібрації у грудях. Попередньо пшеницю провіювали на морозі, щоб зерно стало чистим. А потім сушили на лежанці. Запах теплого збіжжя в ту мить – це і є для неї Різдво.
Бджолиний рід і кутя на столі
Мама Катерини розповідала про традиції своєї родини, де виростало п’ятеро дітей: четверо сестер і брат. Дід Дмитро був пасічником від Бога. Він бджіл любив і розумів. На Святвечір підкидав ложку куті до стелі й ловив, аби влітку піймати роя. Любов до Божих комах дід передав Катерининому татові, а той – племіннику Іванові, який зараз тримає пасіку. У Фейсбуці жінка розмістила есе «Спогад» про свою родину. «Згадується те, що було ніби вчора… – пише вона. – Ось воно, поруч, у простих моментах: свіжий хліб, щойно з печі, велике деко пирогів з ревенем холонуть на лежанці, прикриті білим рушником, мама цідить молоко в трилітрову банку (видоїла корову Квасолю), батько порається біля бджіл, і п’янкий дух меду розноситься на весь двір, стелиться споришем, та й заплутується десь там за хатою у густій липі. Це все в минулому. Шкода».
Але саме в ньому – сила коріння. Катерина Іванівна перебирає рушники баби Мар’яни, вишиті при каганці, тримає в руках старі коралі й відчуває: вона не сама. За її спиною стоять покоління. Її обов’язок – зберегти цей світ і передати його далі. Бо доки гудуть бджоли і печуться книші, рід живе.
Магія книша
Для майстрині книш – це молитва, застигла в тісті. Багато хто вважає його звичайним хлібом. Але ні. Хліб рівний і спокійний, як будень. А книш має обличчя. Він святковий.
Тісто місять на сироватці. Додають дріжджі, цукор, олію. Борошно має скрипіти. Катерина знає: головне – вимісити тісто до повної слухняності. А далі – творчість.
Спершу паляниця, кругла, як сонце. Посередині – «душа» книша, невеликий горбочок. Його розрізають навхрест. По краях – вісім пелюсток, як у різдвяної зірки. Кожну змащують олією, щоб у печі вони «розцвіли».
«Викладаєш у форму – і тісто росте. У печі книш стає золотим, пелюстки розходяться, – каже господиня. – Це зірка, калач і книш водночас».
Уроки для Даші
Відео, за яке Катерину Паршук відзначили на конкурсі, з’явилося завдяки онуці. Вона приїхала в гості, а бабуся якраз надумала розпалити піч. Каже: «Дашо, ходи подивишся, як колись хліб пекли». Був грудень, мороз тиснув. У літній кухні холодно.
Піч примхлива. Її треба відчути. Щоб хліб удався, вона має «побіліти». Це коли дубові дрова прогорають так, що сажа на стінах вигорає і цегла стає чистою. Це знак: температура саме та.
Того дня тісто важко місилося через холоднечу. Катерина Іванівна розгубилася, навіть забула точні пропорції борошна. Боялася, що замарнує роботу. Але піч не підвела. Даша зняла все на телефон, виставила у фейсбук. Люди писали щирі відгуки з усієї України.
https://www.facebook.com/share/v/1BK4zcbYai/
Виявилося, за тріскотом дубових дров ми сумуємо найбільше. Це звук дому, якого у багатьох уже немає.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
