Вісті Черкащини Як будівельника з Тального обрав Львів
Коли у львівських кав’ярнях змішуються аромати свіжозмеленої кави й духу старих кам’яниць, важко уявити, скільки людей працює, щоб це місто залишалося красивим і затишним. Серед них – Володимир Ковалевський, будівельник родом з Тального. Уже восьмий рік він створює комфорт і стиль у львівських квартирах та інших просторах.
Його історія – про совість, працю, душу й теплий зв’язок із рідними.
З траншеї до дизайнерських об’єктів: шлях самоука
У будівельну справу Володимир прийшов після школи – без профтеху й дипломів. Зате з бажанням та руками, що не боялися роботи. Починав з найпростішого: копав траншеї під воду й каналізацію, мурував колодязі. Каже, що саме тоді навчився бачити: усе тримається на основі.
З роками став майстром, якому довіряють найвідповідальніші проєкти. Дизайнерські ремонти «під ключ» стали його щоденною справою – від голого бетону до останнього плінтуса. З точністю до міліметра й повагою до кожної деталі. «Працюючи, душу вкладаю. Лише заробіток – то не мій стиль. Тут, у Львові, я здобув собі ім’я. Як підпис на кожній роботі».
Місто, що обрало майстра
«Це не я Львів обрав, а він мене», – жартує Володимир. Колись приїхав сюди на тиждень … і залишився назавжди. Знайшов дружину й відчув, що це його місто. З часом заслужив щиру повагу серед львів’ян.
Сьогодні майстра шукають, довіряють найвідповідальніші роботи, а ключі від квартир та будинків залишають ще до початку ремонту. Деякі замовники готові чекати півроку, доки Володимир приступить до роботи в їхніх оселях. Один із проєктів – масажний салон, зроблений точно за дизайнерським планом. Власниця була настільки задоволена, що подарувала Володимиру VIP-карту на безкоштовні масажі – знак вдячності, котрий говорить більше за слова.
Команда, злагоджена, як годинник
У Володимира – своя команда: троє постійних робітників і, за потреби, двоє помічників. Працюють без зайвих слів, бо кожен знає свою справу: хто штукатурить, той готує поверхню під укладання плитки, інший шпаклює. Усе йде злагоджено, наче добре налаштований механізм, без метушні. «Ми з хлопцями одразу на місці обговорюємо, хто за що. Щоб не стояти один одному на голові. Усе – як у музиці. Один пише куплет, другий – приспів».
Електрикою займаються профільні майстри, а сантехніка, опалення, чистове оздоблення, фарбування й багато іншого – їхня стихія. Але найулюбленіше – «ювелірні» роботи: коли кожна деталь ідеально на своєму місці, останній мазок пензля чи плінтус. Це вже мистецтво.
Справжнє – у справі, допомозі й чесності
Паралельно з роботою Володимир робить те, що не має прайсу, – допомагає тальнівським хлопцям на фронті. Почав з перших днів війни: сам, із братом, іноді з напарником. Закуповує продукти, відправляє посилки, координується з церквою, де жінки плетуть маскувальні сітки. Віддає картоплю з села, а натомість отримує покриття, що рятують життя на передовій. «Я не волонтер. Не люблю гучних слів. Допомагаю, бо знаю: інакше не можна».
Спочатку дружина сумнівалася, чи варто так витрачатися. Тепер сама збирає посилки, бо подружжя Ковалевських розуміє: своїх не можна лишати наодинці з війною. «Якщо не ми, то хто?»
Про втому й те, що дає сили
Наш співрозмовник зізнається: вільного часу майже немає. Робота, турботи, допомога –усе вплітається до щоденного ритму. Іноді Володимир працює допізна, аби встигнути все. Але найбільше тримає не заробіток, а відчуття, що він справді щось будує. Не лише простір, а зв’язки, довіру, підтримку. Для родини, яка чекає вдома. Для хлопців на передовій. Для себе, щоб не втратити опору. «Важко завжди. Але якщо впадеш духом, то вже не встанеш. Треба триматися. Жити далі. І будувати».
Післямова
Його мрія – проста й чесна: свій дім. Не квартира, а саме дім. Щоб сад, річка, тиша й простір. Аби було куди повернутися після важкого дня й запросити друзів на чай із медом. «Хочу купити дім. Чесний. Сад свій, подвір’я. Місце, де буде затишно. І спокійно на душі».
Наш земляк вірить у перемогу. Але не чекає дива, знаючи, що відбудовувати все доведеться своїми руками. І міста, і людей, і саму країну. «Треба буде знову будувати. Це важко, але можливо. Якщо триматимемося разом – зведемо все». А наостанок не просить слави й не шукає визнання. Каже просто: «Я не знаю, що люди про мене скажуть. Але хочу, щоб пам’ятали з доброї сторони. Бо намагаюся жити й працювати по совісті».
Так, справжнє – не голосне. Тримається на людях. На таких, як Володимир Ковалевський.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
