Вісті Черкащини 
«Витягувати побратимів з поля бою – найважче»: фронтова правда ветерана з Тальнівщини
У рубриці «Історія наших захисників» – житель села Антонівка, що на Тальнівщині Микола Майчук. До війни – бджоляр, тракторист – людина землі. Після фронту – ветеран із пораненням і зовсім іншим поглядом на життя. Без гучних слів, але з досвідом, який змінює людину назавжди.
Навчався Микола Іванович у Кобриновогребельській школі. Після її закінчення вступив до Козацького професійно-технічного училища, яке завершив із червоним дипломом. Певно, що змалку тягнувся до техніки, тож вибір професії був працювати на землі, розуміти її і чесно заробляти своєю працею.
– Прийшов працювати ще коли був колгосп «Зоря», – згадує Микола. – Потім були реорганізації, товариства створювали. Працював в Онопріївці, Кобриновому, Здобутку. Був трактористом в агрофірмі «Корсунь», Тальнівська філія. А згодом був призваний по мобілізації в армію.
Про фронт говорить спокійно, стримано. Службу проходив на Бахмутському напрямку – одному з найважчих.
– Були ми на Бахмутському напрямку. З п’ятого батальйону мене перевели з 92-ї бригади у 22 окремий батальйон. І теж на цьому напрямку знаходилися. Там і отримав поранення, – розповів ветеран. – Посада була гранатометник. Та всі ми там були просто піхотинці. Посади були, але фактично – одна робота.
Про те, що допомагало триматися, відповідає коротко:
– Найперше – те, що треба було захищати свою Батьківщину, свою родину.
Про фронтові спогади говорить стримано. Видно – це дається непросто. «Моментів багато було. Але хороших, можна сказати, немає. Молоді хлопці загинули, з якими разом ділили хліб. А завтра вже знаєш, що їх немає в живих. І найважче – витягувати з поля бою. Це було дуже тяжко тоді. І зараз згадувати непросто».
Після фронту світ сприймається інакше… «Життя змінилося на 180 градусів. Зовсім помінялася історія того, що було до цього, і після того, що сталося. Починаєш розуміти по-іншому. Думаю, так у більшості хлопців».
Сьогодні Микола Іванович удома, в Антонівці. Через поранення повернутися до повноцінної роботи трактористом уже не може.
– По своїй професії мене просто ніхто не візьме. Травми такі, що довго працювати я не зможу. Тому займаюся домашніми справами. Маю техніку, обробляю свої городи. Є своя пасіка, займаюся бджолярством, – ділиться особистим захисник.
Втім, не замикається в собі. Бере участь у ветеранських заходах, їздить на змагання.
– Брав участь у змаганнях серед ветеранів. Їздили й у Звенегородку, Черкаси, Вінницю, грали у волейбол сидячи. У Тальному є реабілітаційний центр «Фортеця життя», тут приймаємо масажі, спілкуємося з побратимами. Це допомагає у відновленні, – розповідає ветеран.
Про майбутнє говорить обережно. «Вагомих планів поки що немає. Якби вже закінчилася війна – тоді можна було б щось планувати і знати, що розвивати далі. А поки що живемо тим, що є на даний момент. Не загадуючи далеко вперед».
Його слова – прості. Однак в цій простоті – досвід людини, яка пройшла війну і повернулася додому іншою. І поки триває боротьба, він, як і тисячі інших ветеранів, вчиться жити заново. Без гучних заяв. Зі спогадами про тих, хто не повернувся. І з тихим, але впертим бажанням жити далі.
Аріана НЕСТЕРЕНКО
