Вісті Черкащини Вихователька з Тального: Писанка – як молитва, робота – як поклик
Коли заходиш у Тальнівський дитячий садок «Золотий ключик», одразу відчуваєш: тут дітей не лише виховують – їх щиро люблять. Без пафосу, без показухи, не заради відзнак, а від серця, як рідних. У цьому затишному просторі світла й добра вже 45 років працює вихователька Олена Вікторівна Красилівська – тиха, скромна, але незламна у своїй вірі в силу дитинства. Її педагогічна стежка – це ціла історія життя, вписана в історію Тальнівської громади.
Фахівчиню добре знають покоління тальнівських родин. Сотні малюків пройшли через її лагідні руки, слухали її тихий голос, ловили очима її усмішку. Нині пані Олена працює з найменшими – з ясельною групою.
«Віддана роботі, виконавець, чесна і добра людина, – з теплотою і повагою каже про неї завідувачка садочка Наталія Волкобой. – Ніколи не відмовить, завжди в строю, завжди в роботі. Їй важливо все зробити якнайкраще. Коли щось задумала, то обов’язково доведе до кінця».
Олена Вікторівна не знає слів «не можу», «не встигаю», «не хочу». Завжди готова працювати. Учора колективний перегляд – інтегроване заняття з її малятами. Колеги – у захваті. Вихователька ж не задоволена собою: «Оце б ще додала, а тут ще оте…» Її внутрішній стандарт завжди на кілька кроків вищий за обов’язкову планку.
Із тією ж самовідданістю, з якою виховує дітей, Олена Красилівська допомагає фронту. Пече для захисників, передає власні кошти, закуповує необхідне. І все – мовчки, не чекаючи вдячності. Про це Наталія Волкобой дізналася випадково. «А нащо, щоб знали?» – відказала скромно Олена Вікторівна. Як у Євангелії: «Нехай ліва рука твоя не знає, що робить права».
Світло її душі – у дітях
Не одне покоління виросло на її доброті. Малюки, яких Олена Вікторівна колись учила тримати ложку чи називати кольори, уже приводять до садочка своїх дітей та онуків. І саме до Олени Вікторівни. І найзворушливіше те, що дорослі, серйозні хлопці, зустрічаючи свою виховательку на вулиці, кидаються обіймати, як у дитинстві. «Це унікально, – каже завідувачка. – Це неформальний зв’язок, це любов, яка нікуди не зникає, навіть через десятиліття».
Писанкарство – як молитва
Особливе місце в житті Олени Красилівської займає писанка. Її майстер-класи – це своєрідна медитація, філософія, спадок предків, що передається через кожну крапочку, лінію, барву.
Писати писанку, за словами майстрині, починали від Стрітення, у тиші, з чистими думками. Свічка, вода, писачок – усе готували з любов’ю. Її розповіді про фарби, виготовлені з лушпиння цибулі, сережок вільхи, шкарлупок соняшника, є чарівним відгуком давнини. «Писанка – це лінія життя. Безкінечна. Вона огортає яйце так, як життя огортає душу», – каже наставниця своїм малюкам.
Рожі. Гусячі лапки. Грабельки. Баранячі ріжки. Кожен символ має свій сенс, свою філософію. І діти, маленькі ще, але уважні, з відкритими серцями, всмоктують цю культуру, немов ковток джерельної води. Під час роботи вони торкаються до живого спадку.
Скромність – найвища цінність
Незважаючи на працелюбність і талант, Олена Красилівська дуже скромна. Готуючи виставку, проводячи заняття чи майстер-класи, вона не шукає уваги. Лише робить те, що любить, те, чим живе.
Вона єдина в громаді, хто має знак «Відмінник освіти України» серед дошкільних працівників. Пані Олену поважають і визнають, але вона не дозволяє собі пишатися. Вважає, що лише виконує свою роботу.
Жінка, яка живе серцем
Олена Красилівська згадує, як колись розповідала дітям легенду про Воскресіння Христа, і про те, як усі яйця в кошиках на базарі стали кольоровими. Малювала писанки для конкурсів, бо щиро любить цю справу. У пам’яті зберігає кожне заняття, кожну дитину, кожну створену писанку.
У цьому й полягає її особливість: живе тим, що робить. Любов до дітей, повага до традицій, щирість – усе це для жінки природне. Не шукає визнання чи подяк – віддає себе людям, бо інакше не вміє.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
