Вісті Черкащини В’язані шкарпетки від жінок одного із сіл Тальнівщини постійно передають Захисникам
Про те, щоб наші Захисники завжди були в теплі піклується багато жителів Тальнівщини, та кожен у міру своїх можливостей. Хтось донатить на генератори, хтось майструє буржуйки, а ось Тетяна Загребельна і Людмила Снігова з Павлівки Першої вміло та оперативно в’яжуть теплі шкарпетки військовим. Роблять, як кажуть, все, що вміють, все, чим можуть допомогти і вважають це своїм обов’язком.
Скільки вже шкарпеток жінки передали у місцевий волонтерський центр, який дуже активно функціонує у селі, не рахували, однак, переконують, що намагаються в’язати якнайшвидше і весь свій вільний час приділяють цьому.
Тетяні Загребельній 72-роки, вона розповідає, що нині проживає у доньки, бо самій вже стало тяжко. Почала в’язати ще з юного віку. Дуже любила цю справу і ніколи не полишала нею займатися. Багато речей в’яже внучці, каже, дівчинка полюбляє ходити в них, бо їх зробила бабуся, навіть кольори заздалегідь обирає.
Нові схеми майбутнього виробу пані Тетяна знаходить в інтернеті. Якось в газеті побачила, що військовим потрібні теплі шкарпетки, тож не гаяла часу і взялася за справу.
– Хоча б цим можу допомогти. Кожного дня від ранку вмикаю радіо, слухаю новини, вшановую пам’ять загиблих о 9 годині і продовжую в’язати шкарпетки. Всі готові пари діти передають волонтерам, які доставляють військовим. Радію, що носитимуть і зігріватимуться, – каже Тетяна Миколаївна.
Людмила Снігова переїхала до Павлівки Першої разом з чоловіком і бабусею з Донецької області. Понад 9 місяців вони проживають у селі на Тальнівщині. Жінка розповідає, що тяжко було наважитися на виїзд, але коли терпіти вже було не сила, то остаточно вирішили їхати. Пригадує, що дорога була тяжкою, пам’ятає і щиро дякує всім, хто їм допомагав.
Понад 30 років Людмила Снігова працює вчителькою початкових класів. Нині продовжує дистанційно навчати діток. У Павлівці Першій не раз долучалася до волонтерських справ, а якось її запитали, чи зможе вона в’язати військовим шкарпетки. Каже, одразу погодилася. Все необхідне у неї для цього було та й люди приносили нитки і старі в’язані речі.
– Навчив мене в’язати мій вітчим, тоді мені було одинадцять років. Ніколи не думала, що колись так згодяться мої вміння. Раніше здебільшого в’язала для себе, дітей і рідних. У зв’язку з роботою часу на це не вистачало та все ж стала більше в’язати у період карантину. Та ще й взялася за іншу творчу роботу – вишивала бісером і плела зі стрічок. У школі на уроках праці з дітками також робили багато різних виробів, плели патріотичні браслети військовим та інше. Вдома на Донеччині залишила свою вишиванку вишиту бісером та знаю, що обов’язково повернуся туди і з нетерпінням чекаю цього моменту, – розповідає пані Людмила.
Каже, нині дуже тяжко триматися, адже на Донеччині залишилися і її рідні, і чоловіка. Тому намагаються постійно бути з ними на зв’язку. Та все ж знаходять сили бути емоційно сильними, безмежно дякують військовим за захист і щиро вірять, що якнайшвидше зможуть повернутися у свій уже мирний дім.
Ольга МОСКАЛЕНКО
Читайте також: Чи дійдуть перевірки СБУ до московських церков у Тальному та Катеринополі
