Вісті Черкащини Вони йдуть – і це боляче: пам’яті загиблого Героя Сергія Кулинича з Тальнівщини
Небесний Легіон Тальнівщини
Гідні люди йдуть у далекі засвіти. Проклята війна забирає добросердних, креативних, мислячих, патріотичних, світлих, талановитих, шляхетних, пасіонарних. Ідуть ті, хто мав стати світлим майбутнім України, хто мав відбудовувати її. Правдиві громадяни й воїни могли стати силою, яка суттєво змінила б нашу Батьківщину на краще. Вони йдуть – і це боляче.
Солдат Першої Президентської бригади оперативного призначення імені гетьмана Петра Дорошенка «Буревій» Сергій Кулинич, уродженець Поташа на Тальнівщині, поліг 29 лютого 2024 року поблизу села Терни Донецької області. Воістину символічна назва. Колючим терням вистелилася дорога нашого краянина та його побратимів. Мама Галина Кулинич розповіла «Новому Дзвонові», що її син п’ять років захищав Україну від рашистських зайд і до останнього подиху лишився вірним їй та військовій присязі.
Сергій народився 13 лютого 1987 року в селі Поташ, що на Тальнівщині, у достойній українській родині. Тато Леонід Степанович Кулинич багато років очолював колгосп імені Шевченка, пізніше працював завгоспом у місцевій школі. Нині покійний. Мама Галина Антонівна секретарювала в сільській раді. Закінчивши спочатку Потаську школу, а потім Мошурівську, юнак вступив до Херсонського морехідного училища, де у 2007 році здобув професію судноводія торгового транспорту. Строкову військову службу проходив у 72-й бригаді «Чорних Запорожців» у місті Біла Церква.
У 2009 році Сергій Кулинич познайомився з мешканкою села Кривець Оленою, побрався з нею й оселився на Маньківщині. Чоловік працював на цегельному заводі, опісля – у Потаському лісництві. Дружина викохувала діток Софію, Ольгу й сина Сашу.
З 2017 по 2019 рік Воїн брав участь в антитерористичній операції. За цей час пройшов багато гарячих точок. Зокрема, навідник-оператор бойової машини піхоти, сержант Сергій Кулинич разом з побратимами тримав оборону на Світлодарській дузі. Окопи на ній – свідки відчайдушності, героїзму й професіоналізму українських захисників. Звитяжні бої на цьому відтинку ділянки фронту навічно закарбувалися в історії боротьби України за незалежність. Під час активної фази бойових дій Оборонець був поранений і контужений. Згодом нагороджений медаллю «За участь у боях «Світлодарська дуга».
24 лютого 2022 року його життя змінилося. 6 березня 2022 року Сергій Леонідович узяв до рук зброю, щоб нищити російських загарбників у лавах Національної гвардії України. Переконував маму: «Ми їх швидко виженемо, і я повернуся додому». За словами Галини Антонівни, спочатку нацгвардійці охороняли газокомпресорні й електростанції, боролися з ДРГ. Згодом, щоб ввести в оману ворога та викликати на себе ворожий вогонь, виставляли на передовій надувні «приманки» танків «Абрамс». Однак Сергій Кулинич рвався до справжнього бою й незмінно вірив у перемогу. Коли перейшов до Першої Президентської бригади оперативного призначення імені гетьмана Петра Дорошенка «Буревій», то, удосконалюючи військові навички, навчався на курсах гранатометників. На початку минулого року на курсах парамедиків навчився, як правильно діяти під вогнем і якісно надавати допомогу пораненим.
У свій останній бій 29 лютого цього року Сергій пішов не зі своїми побратимами, а з бійцями легендарного «Азову», бо в них не було свого парамедика. Під час обстрілу ворожий снаряд влучив прямо в бліндаж, у якому перебувало троє українських захисників, серед них і наш краянин. Із сусідніх окопів хлопці прибігли їх відкопувати, але під ураганним вогнем нічого не могли вдіяти. Сергій Кулинич загинув, захищаючи свою країну, свою родину, кожного з нас. Однак цю страшну правду сім’я дізналася через два місяці, коли пошуковці дістали понівечені тіла. Світла пам’ять людині з великим серцем!
«Зустріли ми нашого Героя 1 травня 2024 року в селищі Маньківка й провели в його останню земну дорогу до місця вічного спочинку в селі Кривець, – каже адміністраторка Поташа Руслана Скомороха. – Спочивай з миром, друже!»
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
