Вісті Черкащини 
Віра, їжа й запах пороху: як капелан Євген Крапивний допомагає військовим
Лиманський напрямок, мішки з картоплею в багажнику й запах домашнього сала на позиціях, де до смерти – один подих. Євген Крапивний – капелан. Людина, яка спочатку годує втомлених хлопців гарячим пловом, а вже потім, якщо вони захочуть, говорить із ними про вічне.
Він утратив на цій війні рідного брата й тепер знає: горе не має інструкцій. Воно дивиться в очі тих, кому ти мусиш сказати: «
Його більше немає». Це розмова про те, як виводити людей зі ступору молитвами, як дорослі чоловіки на нулі плачуть через хворих дітей вдома і як нам усім вчитися не боятися тих, хто повернеться з фронту іншими. Без штампів. Без фальші. Тільки правда, від якої стискає горло.
– Як відбулося Ваше знайомство з «Незламними» з Онопріївки на Тальнівщині? У чому полягає ваша співпраця?
–Перетнулися через волонтерів на Донеччині. Лиманський напрямок. Ми там господарювали: роздавали плов, пригощали хлопців домашнім, говорили.
Вони побачили, як ми там господарюємо, і їх зачепило. Не змогли поїхати далі, не допомігши.
Запитали, які продукти потрібні. Я написав. Потім отримав номер Марини Бондаренко. Згодом сконтактували, і вже наприкінці літа я заїжджав до них. Передали овочі: моркву, цибулю, картоплю, капусту.
Опісля працювали кожен на своєму місці. Потім Марина сама написала: «Потрібна допомога?». Якраз вчасно: запаси під нуль. Зібрали нам дівчата все для плову й борщу. Навіть сало передали. Я окремо просив за нього просив. Бо хлопці завжди з надією питають: «А сало є?». Минулого разу взяли мало, то вони аж розгубилися: «А чому немає? Де воно?». Тепер замовив заздалегідь.
Будемо з «Незламними» й далі. Мені подобається їхній вогонь. Як розуміють, як можуть, так і підтримують.
– Марина Бондаренко писала, що Ви капелан, який власноруч готує для воїнів. Це правда?
–Саме так. Капеланство на фронті – бути поруч. Підтримати духовно й нагодувати. Хлопцям це важливо. Спільна трапеза – найкоротший шлях до розмови.
Я знайомлюся з іншими капеланами в окрузі. Це допомагає і в стосунках із бійцями. Це спосіб заговорити, підтримати, дати людині відкритися. Поки військовий мовчить і тримає все в собі, я безсилий. А коли починає ділитися болем, з’являються ниточки. За них можна витягнути людину з прірви. І, звісно, молитва, що дає спокій. Навіть фізично стає легше.
–Де Ви зараз служите?
–Переважно Лиманський напрямок, Донеччина. Але бувають виїзди до Чернігівського військового шпиталю. Там працюємо з пораненими. Буваємо на Дніпропетровщині. Нещодавно двічі їздили до мого знайомого капелана, допомагали йому. Та все ж моє основне місце – Донецька область.
–З чим бійці найчастіше приходять до Вас?
–Страх, важкі переживання, біль від утрати побратимів. За грошима чи речами вони йдуть до волонтерів. До мене – з іншим. Багато сімейних бід. Наприклад, вдома захворіла дитина або в рідних негаразди зі здоров’ям. Боєць на відстані, він розривається, бо не може допомогти. Тоді ми шукаємо друзів чи знайомих біля їхніх домівок.
Був випадок. У бійця дружина мала народжувати, почалися складнощі. Ми зателефонували друзям під Бучу. Вони допомогли: відвезли жінку в лікарню, купили ліки. Усе пройшло добре, вона народила, її з малям забрали додому.
Потім жінка телефонує чоловікові: «
Мені було так дивно: приїхали чужі люди, сказали, що вони від капелана, що можна не боятися». Дуже дякувала. Казала, що сторонні люди дбали про неї, як про найріднішу.
–Були моменти, які Вас змінили?
–Були. Найважче – загибель молодшого брата на фронті. Це повністю змінило погляд на життя, на цінність кожної хвилини. Я не раз навідував його на передовій. Так сталося, що з усієї родини я бачив його останнім.
Цей біль тепер завжди зі мною. Але тепер я можу щиро співчувати побратимам. Людина в горі швидше почує того, хто сам пройшов крізь таке ж пекло. Коли кажу бійцям, що теж пережив це, то вони сприймають інакше. Ця втрата дала мені змогу допомагати іншим проходити таку дорогу.
–Опишіть свій фронтовий день.
–Прокинувся, спланував зустрічі. Бачуся з капеланами інших підрозділів, з волонтерами: постійно шукаю якусь допомогу для хлопців. Потім – польова кухня, розмови. Буває, когось треба привітати з днем народження. Звісно, трапляються обстріли. Тоді плани летять шкереберть і доводиться миттєво все змінювати.
–Вам легше з воїнами, які вірять. А як знайти підхід до тих, у кого віри немає?
–Серед тих, хто побував у справжніх боях, таких зазвичай немає. Побувавши в лютих боях, безвірні змінюють свою думку. Коли ми спілкуємося, я пропоную помолитися за них – навіть за скептиків. Кажу: «
Ти маєш право на свою думку. Але я – капелан і хочу попросити Господа, щоб Він тебе зберіг». Ми даємо їм на передову пластикові молитовники.
Були випадки, коли хлопці зізнавалися: це дійсно допомагало. Коли було страшно, коли не знали, що робити, то читання виводило зі ступору. Потім вони самі казали: «
Бог справді є. Ми молилися, і Він допоміг нам вийти з того пекла».
–А про що військові моляться найчастіше? Там, на нулі.
–Про сім’ї. Найбільше болить саме за них. На позиціях це безсилля стає майже фізичним: ти не поруч, ти не закриєш собою, коли вдома біда. Це і є їхня найбільша вразливість, тому й просять у Бога захисту для своїх. А ще – за побратимів, які зараз виходять на завдання. Дивно, але за себе страху майже немає. Весь він – за тих, кого любиш.
–Скажіть, а що у Вашому служінні найважче?
–Найважче – приносити звістку про смерть. До цього не звикаєш. Ніколи. Колись мені було нестерпно бачити понівечені тіла у шпиталях, але з часом емоції ніби вкриваються бронею, стає трохи легше дихати. А от повідомляти рідним, що побратима більше немає… Це щоразу розриває тебе на шматки. Як уперше.
–А як іще цивільні можуть підтримати хлопців? Крім грошей, звісно.
–Тут кожен сам має відчути, де він на своєму місці. Хтось шиє плитоноски, хтось крутить окопні свічки, хтось передає домашню їжу, щоб пахло домом. Головне –не стояти осторонь і шукати свій спосіб бути корисним. Хоча донати, це теж важливо. Це такий собі обов’язковий мінімум, база, яку ми просто не маємо права ігнорувати.
–І наостанок: що б Ви хотіли сказати нам усім сьогодні?
–Бути причетними. Максимально, до останнього подиху допомагати війську. Розумієте, коли війна закінчиться, нам доведеться вчитися заново розуміти тих, хто повернувся. Їхню мову, їхнє мовчання, їхні емоції. Це не жалість. Це шлях — як прийняти їх назад. У наше спільне життя. Допомогти піднятися, знайти опору, лише бути поруч.
Але майте на увазі: того життя, що було «до», більше не існує. Буде якесь інше, нове. Дружини мають знати: ваші чоловіки повернуться іншими людьми. Нам зараз, уже сьогодні, треба вчитися цієї тонкої чуйності. Намагатися хоча б здалеку відчути їхній біль: і тілесний, і душевний. Щоб потім не лякатися незвичних реакцій і не відповідати агресією на чоловіків розпач. Війна – величезна травма. Повернутися з того пекла в цивільний ритм – наче вийти на світло з темряви. Ми маємо бути терплячими. Бути поруч, коректно й тихо, щоб вони звикли до реальності, яку колись залишили заради нас. Війна тепер з ними назавжди… Ось так.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
