Вісті Черкащини «Віра, Нікіта і перемога»: медикиня з Тальнівщини про страх, силу і майбутнє
Війна змінює обличчя людей. Одних вона виснажує, інших робить ще світлішими, хоч би скільки болю вони не зазнали. У постаті Ірини Білокопитської з Папужинців на Тальнівщині поєдналися жіноча ніжність і стійкість воїна. Вона залишила дім і роботу, щоб рятувати життя там, де смерть ходить поруч.
Коли медикиня з’явилася у Веселокутській гімназії, залу огорнула тиша. Учні дивилися на жінку у військовій формі, затамувавши подих. Вона йшла впевнено, усміхалася лагідно й трохи втомлено. У погляді було тепло, рішучість і досвід. Її постава – рівна, рухи – спокійні, голос – стриманий.
Через кілька днів після цієї зустрічі ми поспілкувалися з Іриною особисто. Її розповідь – чесна, глибока й без прикрас – відкрила суть її шляху. Це історія про вибір, витримку, материнство й віру, яка що не дає спіткнутися чи впасти на обраній життєвій дорозі.
Початок вибору
Жінка вирішила йти до війська в перший день повномасштабного вторгнення. «На другий день було зрозуміло, що потрібно йти», – згадує вона. Рідні сприйняли її рішення з болем, але й з розумінням. Вони знали: Ірина не залишиться осторонь. Так і сталося. Вона залишила дві роботи – стабільність, звичний ритм, буденність – і вступила в нову реальність, де кожен день може стати останнім, а порятунок військового – безцінним.
Навчання і внутрішня сила
Навчання в «Десні» стало першим випробуванням. Там не було часу на сентименти. Там вчили виживати й рятувати.
«Турнікет найголовніший. А там можна і перев’язку щось придумати, якщо аптечки немає, а турнікет повинен бути», – каже медикиня. На її думку, у найгірші секунди спрацьовують не лише технічні знання, а навіть інстинкти. Однак найголовніше – витримка, внутрішній стрижень. Під час навчання переконалася: на фронті сила духу дозволяє вистояти в безнадійному становищі. Там, де земля здригається, де поруч – поранені, де кожна хвилина – боротьба.
Страх і натхнення
Ірина говорить про страх спокійно, хоча найбільше її тривожить думка, що може не встигнути надати пораненому підтримку. Для неї це найстрашніше – бути поруч і залишатися безсилою.
Сил додає підтримка військових, з якими вона проходила навчання, і нагадування про важливість роботи медиків. Особливим опертям залишається син Нікіта, який пішов служити у 18 років. У найважчі моменти жінка згадує: якщо він тримається, то й вона мусить витримати. Її голос стає м’якшим, сповненим турботи й гордості. Зв’язок із тими, кого любить, навіть війна не здатна розірвати – і в ньому вона знаходить силу продовжувати.
Погляд у завтра
Ірина мріє про Перемогу й хоче, щоб усі повернулися живими. Для неї важливо, щоб військова медицина мала все необхідне, а лікарі не залишалися наодинці з нестачею ліків чи перев’язок. Вона переконана: держава повинна піклуватися про тих, хто повернеться з ранами – тілесними й душевними. І додає: «Ми не маємо права забути тих, хто пройшов це пекло».
Післяслово
Наприкінці розмови Ірина формулює свій стан коротко й ясно: «Віра, Нікіта і перемога».
Віра – джерело сили. Нікіта – сенс життя. Перемога – мета.
Ці три слова стали її дороговказом, триматимуть на передовій і даватимуть сили у хвилини тиші й у моменти вибухів. Вони – броня, мотивація і молитва.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
