Вісті Черкащини Він умів дарувати тепло: Пам’яті героя з Тальнівщини Олексія Рибакова
Небесний легіон Тальнівщини
Його життя починалося з гіркої холоднечі сирітства, а завершилося вогняним гартом подвигу. Чоловік із «золотими руками», який умів зігріти не лише охололу оселю, а й зранену жіночу долю, став на захист України.
Він мав у серці безмежну відданість родині й тихе, майже молитовне небажання вбивати. Воїн пішов у вічність під Кліщіївкою, залишивши по собі пустку, яку не здатні заповнити ні роки, ні молитви.
Полинне дитинство й прихисток душі
Доля Олексія з перших кроків нагадувала покручену, порослу тереном стежину. Він народився 24 лютого 1974 року в російському місті Шахти. Неньчиного тепла майже не знав. «Мати» залишила малюка, коли йому було лише двадцять місяців. Хіба можна виміряти глибину самотности дитини, чиї оченята марно шукали рідне обличчя? Батько теж не став опорою, не дав того вогню, що гріє людину все життя.
Вихованням хлопчика займалася бабуся. Саме в цій тихій боротьбі за виживання загартувався його характер. Він виріс надзвичайно охайним, педантичним і закритим, ніби намагався наглухо зачинити двері у свій вразливий внутрішній всесвіт, щоб жоден новий удар не дістався до самого серця.
Сирота самотужки прокладав шлях крізь чуже, часто байдуже оточення, де кожен крок давався всупереч крижаним вітрам долі. В Уманському професійно-технічному училищі здобув фах плиточника. А з 1998 року його життя пустило коріння в селі Романівка на Тальнівщині. Саме тут, серед розливу українських краєвидів, Олексій нарешті відігрів душу й знайшов те, чого був позбавлений від народження, – справжній дім, де пахне спеченим хлібом, і незрадливу любов.
Кохання як порятунок
Коли в його житті з’явилася Наталія, чоловікові було байдуже до людських поголосків чи життєвих лабіринтів. Вона сама виховувала трьох синів Рустама, Богдана й Івана. Для людини, котра зростала без батьківського прихистку, це не стало тягарем. Навпаки, душа, вигартувана самотністю, виявилася настільки місткою, що він без вагань прийняв чужих дітей як своїх, зігрівши їх затишком власного крила. 5 листопада 2000 року Олексій з Наталією поєднали долі перед небом і людьми, а згодом спільна радість заквітла народженням сина Валентина.
«Він став для мене цілим всесвітом, – крізь пекучі сльози згадує вдова. – До зустрічі з ним моя доля нагадувала дерево, покручене злими вітрами. Я довго шукала саме таку людину й нарешті знайшла. Мій чоловік мав дивовижний дар – відчувати мій біль, ніби свій власний. Ніколи не дозволяв мені підняти нічого важчого за буханець хліба. Беріг мене, мов крихку коштовність, намагаючись заступити собою від усіх колишніх бід».
Олексій був із тих господарів, про яких кажуть: «У нього руки пахнуть чесною працею». Він брався за будь-яку роботу: чи то в будівельній бригаді, чи на фермі, чи на консервному заводі.
Та в Романівці про нього йшла добра слава. Люди знали свого односельця
як чарівника, який вмів повертати до життя старі печі та груби. Мурував їх так щиро й уміло, що вони вмить покидали диміти й починали дихати лагідним теплом. Здавалося, Олексій вкладав у кожну цеглину часточку власної доброти, якої в нього вистачало на весь світ. Він міг приборкати примхливу електрику чи звести баню із самого фундаменту. А його незмінне «Здоровенькі були!» або ласкаве «Доброго здоров’ячка!» завжди викликало в романівців щиру усмішку, бо вони відчували: ці слова йшли від самого серця, чистого, як ранкова роса.
Фатальний пророчий відгомін
Наталія Дем’янівна з трепетом зберігає в пам’яті випадок, який тепер здається чорною міткою долі. Колись вони завітали до старенької знахарки, і та, глянувши на Олексія, тихо, мов прирікаючи, мовила: «У нього короткий вік, бережіть його». Тоді чоловік лише відмахнувся, а дружина відганяла від себе лихі думки: він же на десять років молодший, сповнений сили, справжня опора! Але з початком великої війни ці слова почали дедалі частіше відлунювати в її серці крижаною тривогою.
22 квітня 2023 року життя Олексія зробило крутий віраж – прийшла повістка. Він, який раніше ніколи не тримав у руках зброї, зустрів цей виклик із дивовижним спокоєм. «Як судилося, так і буде», – читалося в його погляді. Це не була байдужість, а фаталістична готовність захистити те єдине, що він виплекав за роки, – свою сім’ю.
Перед самим від’їздом майбутній військовий раптом почав просити вибачення за все: за кожне гостре слово та ненавмисні образи. Наталію це обпекло до глибини душі. Ті перепрошення мали гіркий присмак неминучості, бо звучали не як обіцянка повернутися, а як тихе вічне прощання.
Сповідь будівничого на війні
На фронті Олексій Рибаков став стрільцем. Але навіть серед вогняного хаосу він залишався тим самим чоловіком з Романівки. У коротких телефонних розмовах розповідав дружині не про запеклі бої, а про людей: як допоміг немічній бабусі перейти розбиту дорогу, як підтримав чужого дідуся. Його душа будівничого краялася від того, що бачила лише руїни та смерть.
«Нас було п’ятеро, а лишилося троє», – зізнавався він пошепки. У його голосі вчувалася втома цілої епохи.
Наталія намагалася витягнути його з того пекла хоча б словом. Розповідала, як застелила стіл новою клейонкою з яскравими полуницями. «Олексію, я так хочу тебе ними пригостити!» – казала, ковтаючи сльози. А він тихо сміявся у слухавку: «Так вони ж іще не виросли, рідна!». – «Так на цераті ж вони є, ціла хата ягід!» – відповідала жінка, намагаючись бодай на мить вирвати коханого з окопів у їхню світлу, теплу кухню.
12 липня 2023 року під Кліщіївкою, у самому серці бахмутської м’ясорубки, стрілець Олексій Рибаков виконав своє останнє бойове завдання. Його серце, що понад усе прагнуло миру й домашнього затишку, зупинилося, навіки залишившись на сторожі рідної землі.
Післяслово
Минуло вже чимало часу, але для Наталії Степанівни він ніби завмер на тій фатальній позначці. Вона досі бачить Олексія в кожному куточку подвір’я, у кожному забитому ним цвяху. Коли жінці доводиться братися за важку чоловічу справу, що раніше була лише його турботою, вона починає розмовляти з ним. І в ту мить здається, що він стоїть поруч, незримо підказує, підставляє своє міцне плече, допомагаючи відчути, що досі береже її.
Спільний син Валентин став для матері живою пам’яттю. Він схожий на батька не лише рисами обличчя, а й кожним жестом, кожною зваженою, не по роках мудрою фразою. Коли в домі звучить тужлива «Пливе кача», час зупиняється, а кімнатою розливається така густа тиша, яку, здається, можна відчути на дотик.
«Я вірю, що Бог поверне померлих до життя. Я обов’язково побачу свого Олексія живим», – ці слова стали для Наталії Юрпольської якорем у безмежному морі відчаю. Сьогодні вона закликає кожну жінку: бережіть своїх чоловіків, цінуйте кожну мить разом, бо справжню любов неможливо знайти вдруге. Вона залишилася вірною своєму Олексію, який став для неї цілим всесвітом. Наталія знає: він дивиться на неї з високого неба, а вона тут, на землі, продовжує берегти те священне тепло, яке він колись розпалив у їхній спільній печі, – світло їхнього короткого, але яскравого життя.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
