«Він кохався у народних спектаклях і не знав у сьому ні втоми, ні спину»: відомий український літературознавець родом з Тальнівщини

Відомі земляки з Тальнівщини

«Це був янгол, а не чоловік, – другого такого я не стрічав» (Федір Руденко)

Василь Доманицький (псевдоніми Вітер, Звенигородець, Колодянин, Потребітель) – український літературознавець, письменник, історик, фольклорист, публіцист, громадсько-політичний діяч. Він прожив лише 33 роки, а залишив по собі стільки праць, що вистачило б на ціле покоління.

Василько народився 7 березня 1877 року в селі Колодисте на Тальнівщині у великій і дружній родині отця Миколая та його дружини Парасковії Опанасівни. Окрім нього, батьки виховували ще п’ятеро дітей: Платона, Михайла, Віктора, Антоніну й Зінаїду.

Василь Доманицький з дитинства цікавився театром і грав у домашніх виставах. Антін Лотоцький згадував:

–Він кохався у народних спектаклях і не знав у сьому ні втоми, ні спину. Вишукує серед хлопців і дівчат, навіть серед неписьменних, талановитих артистів, заохочує їх до гри, виучує з ними ролі. Під час жнив, коли артисти були зайняті роботою в полі, він ходить з ними на поле і, поки вони жнуть, виучує з ними ролі, увечері робить репетиції.

З 1886 по 1895 рік В. Доманицький навчався в Четвертій Київській гімназії. Це було нехарактерним явищем для тогочасних священницьких родин, бо їхні діти переважно здобували духовну освіту. Друзі розповідали, що гімназист одночасно займався багатьма справами: організовував гімназійні українські гуртки, готував і читав реферати, писав перші вірші й статті з історії України, літературознавчі розвідки.

У 1895 році Василь Миколайович вступив на історико-філологічний факультет Київського університету святого Володимира, з-поміж студентів відзначався працьовитістю й непосидючістю. Любив читати й завжди носив книжки в руках. Ще з першого курсу проявляв надзвичайну цікавість до науки і громадської діяльності, працював на археологічних розкопках, мандрував Україною в пошуках приватних бібліотек та архівів. У студентські роки грав у домашніх постановках композитора Миколи Лисенка. В опері «Зима і Весна» виконував роль Вітра. Тому не випадково, що одним з псевдонімів Василя Доманицького став «Вітер».

У 1900 році наш земляк закінчив університет і працював доглядачем та вчителем у Київській приватній гімназії Валькера. Буквально спалював себе на роботі, до власного здоров’я й добробуту ставився байдуже. Життя здавалося йому нескінченним, а сили – безмежними.

Працював науковець у Києві та Петербурзі. За редакцією Василя Доманицького 1911 року у видавництві Валентина Яковенка в Петербурзі надруковано двотомний «Кобзар», присвячений 50-річчю з дня смерті Тараса Шевченка. Титульну сторінку до видання з портретом автора виконав Іван Крамськой, а малюнки підготували Самійло Дудін і Михайло Ткаченко. Під його редакцією вийшла «Історія України-Русі» Миколи Аркаса. Видання були успішними, їх активно розкуповували, і тому Доманицький брався за перевидання.

Через велике навантаження й недогляд Василь Миколайович захворів на сухоти. Лікувався в Ялті, на острові Корфу, в Дубровнику. На запрошення Івана Франка жив у серці Карпат – Криворівні. Більш, як два роки, він мешкав у польському місті-курорті Закопане.

–Третій місяць уже лежу… Взагалі, за півроку так звик лежати, що ходіння є для мене чимсь аномальним, – з листа Доманицького Сергію Єфремову.

Щоб залишити хворому хоч якусь надію, лікарі радять йому виїхати на південь Франції. У 1910 році він їде до Аркашона, але надії на одужання вже не було. 11 вересня 1910 року Василь Доманицький помер. На лікарняному ліжку лишилася недописаною монографія про Марка Вовчка й ще безліч нездійснених задумів. Друзі організували перевезення тіла до Києва, але ховати його в місті влада заборонила. Тому похорон відбувся в Колодистому на Тальнівщині.

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА