Віктор Мельниченко з Тальнівщини загинув на Сході 6 років тому

«Про бронежилети та каски мова тоді не йшла, хлопці воювали у шортах та резинових шльопанцях»

Кажуть, не ми обираємо дороги, а дороги обирають нас. Я переконана, дорогу люди обирають самі. Обрав її і Віктор Васильович Мельниченко з села Веселий Кут Тальнівського району, що на Черкащині, якому 24 травня мало виповнитися 48 років, але назавжди залишилося 42.
Коли розпочалися військові дії на Сході нашої держави, Віктору Васильовичу, як і багатьом його ровесникам, а особливо тим, хто служив в армії, приходили повістки. Вони не заставали його вдома, бо чоловік працював дальнобійником і увесь час був у рейсах. А вже у третю хвилю мобілізації він добровольцем пішов до лав Збройних сил України. Служив водієм 128-ї окремої гвардійської гірсько-піхотної бригади Сухопутних військ Збройних сил України. Місце дислокації – м. Мукачеве Закарпатської області.
Ірина Михайлівна, дружина загиблого розповідає:
– Знала, що з війни він не повернеться. Коли він місяць був на базі в Мукачевому, просила: «Давай ми тебе заберемо». Моє серце наче відчувало щось недобре, – жінка дає волю сльозам. А вже коли після навчань відправили Віктора на Донбас, казав: «Я хлопців не покину! І не просіть!» А через 2 місяці його не стало. Він щовечора мені дзвонив десь о пів на 9-ту. У телефонну трубку я чула, як розривалися міни десь поблизу. Там ішли справжні бої. Ставало страшно. Вони стояли поблизу селища Рідкодуб Шахтарського району, неподалік Дебальцевого. У суботу вдень, 12 жовтня, Віктор ще подзвонив додому. У вечері вже не вийшов на зв’язок. У неділю ми поїхали з дітьми на базар, а я сама не своя. Кажу синам: «Щось батько довго не дзвонить». Я йому увесь день телефонувала, він вже трубку не брав. У понеділок я зустріла Валентину, дружину його брата Сергія, просила, щоб брат негайно їхав у військкомат, бо щось тут не те. Коли вона розмовляла по телефону, я по виразу її обличчя зрозуміла, що його нема, – говорить жінка, плачучи.
– Це ж був 14 рік. Про бронежилети та каски мова тоді не йшла, хлопці воювали у шортах та резинових шльопанцях, – вступає в розмову брат загиблого Сергій Мельниченко. – Саме перед загибеллю Віктор отримав документи учасника бойових дій. А то ще б і не доказали, що воював.
15 жовтня 2014 року Віктора Васильовича Мельниченка поховали на кладовищі рідного села Веселий Кут. А в травні наступного року на будівлі сільської школи йому відкрили меморіальну дошку. Цього ж року він був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Посмертно.

Ліна ЯЛОВСЬКА