Військовий із Тального після мобілізації тричі підписував контракт «…там бачиш чітко, де чорне, а де біле»

► На рубежі

Ми продовжуємо спілкуватися з учасниками АТО. Нашим співрозмовником цього разу став Дмитро Шкода з Тального.
Після закінчення школи він відслужив строкову службу, одружився, в молодій родині народився син. Та коли малюку було 4 місяці, татка забрали на Схід.
– Мене мобілізували 8 серпня 2014-го року, під час 3-ї хвилі. Якраз в той день у дідуся мого був день народження. Прийшли, щоб привітати. До мене зателефонували о 15-й дня. Прийшов у військкомат. Сказали, що о 18-й виїжджаємо. У мене було всього пару годин на збори. Вдома трохи поплакали – і поїхав. Нас із Тальнівщини було 3-є. Зокрема, і Євген Геш, який, на жаль, загинув. Всіх нас повезли на перевалочну базу, там були до 16 вересня. Потім кинули в Донецьку область, ближче до Артемівська, як зведений загін артилерійської підтримки. Звільнився у жовтні 2015-го.
Та на цьому служба Дмитра на передовій не закінчилася. Він ніколи не приховував, що має на меті повернутися в зону бойових дій знову. Лишень відновить сили, відпочине морально, фізично – і поїде, без сумніву. Вже в червні цього ж року підписав контракт та у складі 16-го окремого механізованого батальйону поїхав в Авдіївку. Оці пів року служби на промзоні врізалися в пам’ять Дмитра найбільше.
– Там були перші серйозні втрати з батальйону. Це 4 місяці безперервної стрільби артилерії. Окопи були в коліно, не глибші. Як вспів лягти – то вспів. Але як будеш лежати увесь час, то сепаратисти швиденько займуть ключові позиції, де вигідніше, – розповідає Дмитро. – Що додавало сил? Злість. Перші втрати побратимів, товаришів. Ти хочеш віддати, тільки вже в три рази більше. Бажання жити ще тримає на плаву. Треба мати й везіння. Хто не боїться – той дурень. Усі бояться.
З Авдіївки Дмитро Шкода приїхав у Глухів, але буквально зразу підписав контракт у 128-му бригаду. Пів року служив у Горлівці. Додому повернувся на якихось 2 місяці і знову підписав контракт. Цього разу служив у Кримському, що на Луганщині, у складі 16-го окремого механізованого батальйону. Тут став командиром кулеметного відділення.
– Є командири, які можуть брати участь у боях на передовій. У нас це Михайло Драпатий, Герой України, – каже Дмитро. – Саме він рейдом по тилу ворога тоді 250 км. виводив із Савур-Могили хлопців. Пам’ятаю, у Кримському нас обстріляли з чогось потужного. Така воронка була – в пояс. Двічі таке впало. БРДМ важить 9 тонн – його перевернуло. Драпатий до нас приїхав, сидів з нами днів 2-3. Казав: «Хоч побачу, що це таке, бо ніколи такого не бачив». Сам полковник, міг би в Сумах бути, чи в Конотопі, але приїхав на передову. Уявіть, він дозволяв нам ходити не по формі, а так, в чому зручно.
У мене є друг з Харкова, – продовжує. – Служили у Кримському. Йому розривна куля від кулемета попала в ногу. Відірвало. Спочатку забрали в госпіталь його, за ним – я з ротним поїхали: повезли ногу. Її таки пришили, врятували. У свята друг дзвонить мені, каже: «Наче не моя нога, але все одно вона є». Ви знаєте, найбільший страх на передовій – це потрапити в полон чи залишитися інвалідом.
Тоді ж, у Кримському, Дмитро Шкода мало не загинув. Життя йому врятував бронежилет – осколок просто закляк у ньому. Це сталося 14 березня 2018 року, в день народження мами військового. Саме цей день став другим днем народження Дмитра. За час служби його нагородили орденами та медалями, більшість з них отримувала саме мама, адже син майже увесь час був у зоні бойових дій.
– Будь-яка війна змінює людину. Вона змінює твій світогляд, цінності в житті. Але ти хочеш повернутися на передову, бо там бачиш чітко, де чорне, а де біле. Там видно, де ворог, а де його нема. Коли звучить бойова тривога – всі, як один, стають один за одного горою, як відточений механізм, навіть якщо ще мить тому була якась перепалка. Коли ти повертаєшся додому, починаєш розуміти, що люди, яких ти раніше вважав друзями, не такі вже й друзі. Часто-густо ті, хто повертається зі Сходу, не можуть себе знайти, їх вбиває байдужість навколо.

Ольга ОСІЯНЕНКО