Вісті Черкащини Військовослужбовиця з Тальнівщини вважає, що війна не має статі
Повномасштабна війна, розв’язана несамовитим сусідом, своїм руйнівним крилом зачепила мільйони українських сімей, зокрема й жінок. Одні, уберігаючи дітей, виїхали за кордон. Інші, незважаючи на щоденні обстріли, смерті й пожарища, залишилися в Україні й стають у пригоді тим, хто цього потребує. Тисячі жінок і дівчат, аби боронити себе, родину, Батьківщину, усіх українців, вступили до лав ЗСУ, ССО, Національної гвардії, добробатів, тероборони. Відомо ж: не всі чоловіки – воїни, і не всі жінки – домогосподарки.
На превеликий жаль, під публікаціями про українських амазонок, окрім слів захоплення і вдячності за служіння, зустрічається чимало негативних коментарів. Особливо тисне суспільство тоді, коли оборониці – матері, інколи й багатодітні. Хай усі негарні слова залишаться на совісті їхніх авторів.
Героїня нашої публікації на псевдо «Султана» родом з Тальнівщини. Тут її коріння, дитинство й мрії, родина й виважене, стабільне цивільне життя. Нині служить у ССО, бо не могла залишитися осторонь, бо розуміла, що її місце на фронті, поряд з побратимами й посестрами. Правда, у загоні вона – одна-єдина жінка. Тому й нарекли її хлопці Султаною.
«Війна не має статі. Їй байдуже, хто ти. Від ворожого пострілу чи влучання ракети гинуть усі: чоловіки, жінки, діти, старенькі люди обох статей», – вважає вона.
До Султаниного вибору друзі й знайомі поставилися по-різному. Хтось відмовляв. Дехто лише плечима знизував. Кому й діла не було. Побратими прийняли радо, хоча й існують стереотипи, що жінка – не для війська, що вона – берегиня роду. Так і є. Однак якщо хранителька домашнього вогнища може ефективно захищати свою країну, то чому б не дати їй можливість це робити?
«Це добре, що наразі в Україні ми маємо змогу проявлятися ось так. Мене б засмутило, що не можу піти служити. Добре, що пережили отой радянський режим, – говорить військова. – ССО – це спеціальний рід військ. Однак ми тісно співпрацюємо з усіма наявними на сьогодні силами оборони й у залежності від поставлених завдань виконуємо їх на різній території. Безпосередньо на лінії бойового зіткнення. І в тилах ворога. Скрізь, де нас він не чекає. Вільного часу практично не маємо. Коли він трапляється, то граємо в нарди. У деяких хлопців поруч зі зброєю завжди гітара. Вони виконують пісні, а ми підспівуємо».
Побратими оберігають свою посестру. Така турбота гріє її душу. Султана мріє, щоб на Україні-неньці запанували мир і спокій. «Хочеться не прокидатися вночі від тривожних повідомлень, що знову летять кинджали й ракети. І ти не переживаєш: прилетіло чи не прилетіло, – каже вона. – Однак для цього ще треба повоювати».
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
