Вісті Черкащини Війна розлучила, але не забрала надію: родина з села на Тальнівщині очікує чоловіка й тата з полону
Як це – чекати людину з полону?
Як це – чекати людину з полону? Як це – не знати, чи він живий, чи здоровий, чи зможе ще колись обійняти рідних? Дружина та діти військовослужбовця Миколи Голубова знають відповіді на ці питання. Бо вони чекають. І вірять…
Микола Миколайович Голубов – військовий, який потрапив у полон під час оборони Маріуполя. Він служив у 74-му окремому розвідувальному батальйоні (74 ОРБ), захищав Маріуполь, а потім опинився в оточенні на «Азовсталі». Після виходу в полон його відправили в Росію, до міста Кам’янськ-Шахтинський, що в Ростовській області.
«Ми з Миколою познайомилися ще в рідному Лисичанську, працювали разом на фабриці, – розповідає його дружина Олена. – Потім у нас з’явилися діти: донька, а через два роки – син. Ми жили звичайним життям, як і багато інших сімей: працювали, будували плани, мріяли про майбутнє. Проте війна жорстоко змінила все».
Микола пішов служити ще в 2015 році до Лисичанського військкомату. У 2021 році він перевівся в 74-й окремий розвідувальний батальйон (74 ОРБ). У серпні його підрозділ виконував бойові завдання в районі Маріуполя та Широкиного.
«Потім, 24 лютого 2022 року, почалася війна. Бійців оточили. Спочатку Маріуполь, згодом – «Азовсталь», а далі… полон», – тихо каже жінка.
Зараз родина знає, що Микола живий. Він утримується в полоні й працює у майстерні разом із двома іншими військовими. «Зв’язку з ним немає, але я писала йому листи, – ділиться дружина. – Чи доходили вони до нього, я не знаю. Відповіді не було…»
Удома на нього чекають 12-річна Женя й 10-річний Максим. Вони ростуть без тата, але не перестають вірити в його повернення.
«Донька написала твір про тата, – ділиться Олена. – Вона писала, що він обіцяв повернутися, що вони підуть разом у похід. Вона чекає. І ми із сином теж».
Мій тато – моя гордість
Ці слова 12-річної дівчинки розривають серце. «Тато – особлива людина в моєму житті. Це слово звучить гордо й так само значущо, як і мама. Тато – найрідніша у світі людина. Він вірний, турботливий, відповідальний, патріот своєї країни. Мудра, чесна й порядна людина. Я вдячна татові за дбайливе ставлення до мене, за любов і безтурботне дитинство.
У юнацькі роки він займався баскетболом, тому сильний, витривалий і спритний. З перших днів повномасштабного вторгнення мій тато став на захист нашої рідної України, героїчно захищаючи її незалежність. Україно, дякую тобі за таких захисників!
Як тяжко без тебе, тату… Ми всією сім’єю чекаємо на тебе. Адже майже три роки ти перебуваєш у полоні.
Кожну хвилину свого життя я проживаю подумки з тобою і сподіваюсь на таку виплакану й довгоочікувану зустріч.
Тату! Ти – моя гордість, ти приклад сильного, рішучого, мужнього чоловіка, батька й захисника».
Олена не сидить склавши руки. Разом із дружинами інших полонених вона їздить на мітинги, зустрічається з чиновниками, вимагає дій. «Ми не опускаємо рук і будемо боротися за наших чоловіків до кінця», – каже вона.
А вдома діти щовечора шепочуть: «Тату, повертайся…»
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
