Війна очима 47-річного атовця з Майданецького, що на Тальнівщині

►На рубежі

Василь Леонідович Антонюк з Майданецького, що на Тальнівщині, з дитинства мріяв про кар’єру військового. Місцеву одиннадцятирічку закінчив практично на відмінно: у атестаті мав лише дві «4», та вступати до військового училища не поїхав. На заваді стали сімейні обставини. Пішов навчатися на механіка в Уманський сільськогосподарський технікум. У 1992-1994 роках служив в армії. Військову службу проходив у Дівичках на Київщині.
Після армії пішов працювати слюсарем у Майданецький цукровий завод. Згодом очолив бригаду слюсарів у бурякопереробному цеху. Через кілька років цукрозавод припинив свою діяльність. Довелося перебиватися тимчасовими заробітками.
У 2006 році чоловіка зарахували позаштатним працівником Тальнівського районного військового комісаріату. Коли розпочалися буремні події у Києві на Майдані, йому подзвонили з військкомату, попросили з’явитися.
– Приїхав. Служив 6 років, – сухо, по-військовому розповідає Антонюк. Працював начальником відділу у Талівському РВК. Двічі був в АТО: у 2016-2017 рр. – під Авдіївкою, у Верхньоторецьку – на самому «передку». Служив у 72-ій бригаді – 2 батальйон, 4 рота. Через два з половиною місяці знову відізвали у Тальне. У 2018 році пішов в АТО вдруге. Цього разу служив в управлінні бригад.

На моє прохання розповісти більше про службу, пояснює, що не має права. Дружина Світлана, яка була присутня під час нашої розмови, пригадує, що служба під Авдіївкою була справжнім пеклом. Чоловік не виходив на зв’язок по кілька діб, а коли телефонував, то було чутно вистріли. Додому повернувся серед зими, у 20-градусний мороз, проте був у літньому одязі, у погризених мишами черевиках. Сам не схожий на себе – худий, виснажений. Позиція, яку тримав її чоловік, була за 300 метрів від «сєпарів». І попереду й позаду – заміновано. Ні води, ні їжі, ані дров. Лише миші, які сточували за ніч пачку цигарок у кармані, обгризали нігті, коли військові спали. Аби прийти до тями, знадобилося чимало часу. «Бувало, вночі схоплюється й біжить, не знати куди. І зараз таке буває. А ще може не спати тижнями. Ліки доводиться приймати – жменями. Здоров’я відтоді страшенно погіршилося. Привіз виразку стравоходу та шлунку. Упав зір. Пів року лежав у військових госпіталях – у Білій Церкві та Києві. А потім «списали», – розповідає Світлана.
Другий раз Антонюк служив на Світлодарській дузі.

– У нас стало більше досвіду й обладнання, – ділиться Василь Леонідович. Я був оперативним черговим, мав перед собою телевізори із зображеннями з камер, установлених на передовій. Вони фіксували точку вистрілу, з точністю до сантиметра. Кожного ранку, о 6.00, ми передавали інформацію у штаб ООС, а вони – вище.
На запитання «Що треба, аби закінчилася війна?» відповідає:
– Як тільки Росія віддасть наші кордони, тоді й війна закінчиться!
Як і кожен батько, він мріє про щасливе майбутнє своїх синів у мирній Україні. Його старший син – 25-річний Роман має власну фірму в столиці. Менший – 14-літній Ігор – хоче стати програмістом. Сини – батькова гордість і надія.

Серед проблем, з якими стикаються атовці «на гражданці», Василь Леонідович називає відсутність якісної психологічної реабілітації. «А ще у цьому році атовцям почали відмовляти надавати путівки на оздоровлення, коментуючи тим, що вони передбачені для реабілітації ковідних хворих, – каже чоловік. Чи правомірні такі дії?»
Вичерпну відповідь на це питання зайдете у наступному номері газети «Новий Дзвін».

Ліна ЯЛОВСЬКА