Вісті Черкащини 
Війна не скасовує людяність
Сьогодні в магазині переді мною стояли бабуся з маленькою дівчинкою. Бабуся – вже зовсім старенька, повільна, з тонкими, трохи тремтячими руками. Дівчинка – ще зовсім маленька, тиха, соромʼязлива, яка ніби боїться зайвий раз щось попросити. Вона захоплено дивилась на кіндер. Та все ж не тягнулась, не капризувала. Просто дивилась. І в цьому погляді, звичайно ж, було все зрозуміло. Але бабуся мовчала. І я навіть не знаю, чи в неї справді не було грошей, чи вона просто рахувала, що зараз не найважливіше.
Перед ними стояв військовий. Звичайний. Втомлений. По ньому не було видно якоїсь «надмірності» – такий самий, як багато хто зараз. Він подивився на дівчинку і сказав: «Бери, бери, дівчинко! Дядько тобі купить».
І тут вона… потягнула руку. Дуже обережно. Але в останній момент – зупинилась. І це було, мабуть, найсильніше в усьому цьому. Бо це була не просто дитяча сором’язливість. Це було щось більше – ніби ще така маленька, але вже знає, що не все можна собі дозволити.
Тоді він просто сам взяв той кіндер, поклав на касу і віддав їй. Вона подивилась на нього з таким дитячим, трохи здивованим поглядом… І мило усміхнулась.
І, здається, цього йому було більш ніж достатньо. Він теж усміхнувся – тихо, по-людськи, без зайвого, і радісно пішов. Це, безперечно, дуже привернуло мою увагу, адже я сентиментальна до таких речей. Але це було значно глибше за сентиментальність, я згадала один незвичний фрагмент із власного дитинства.
Як колись, уже «почесна» другокласниця, стояла в черзі за цукеркою і, як виявилось, з математикою мала деякі проблеми…
Я не мала скрути в сім’ї – все було добре. Просто якось неправильно порахувала гроші, і коли черга на касі дійшла до мене, виявилось, що на цукерку мені насправді не вистачає. І тоді якийсь звичайний чоловік, абсолютно чужий, просто додав. Я навіть не встигла зрозуміти, що сталось, і вже, на жаль, не пам’ятаю його обличчя. Але я дуже добре пам’ятаю те відчуття. Наскільки це було неочікувано і приємно, що звичайна чужа людина, без жодної корисливості, так по-людськи вчинила.
І от сьогодні я раптом зрозуміла різницю. Моя історія це була лише маленька випадковість. Дитяча помилка. Тут же – зовсім інше. Тут дитина, яка вже вчиться не хотіти зайвого. Бабуся, яка, можливо, змушена рахувати кожну гривню. І військовий, який сам не виглядає людиною з надлишком, але все одно робить цей простий, проте важливий жест. І от на цьому тлі відчувається вже зовсім інша глибина. Бо ми живемо в країні, де зараз війна. І це не тільки про фронт. Це про втому. Про нестачу. Про людей, які іноді настільки зосереджені на своєму, що перестають чути одне одного. І саме тому такі моменти мають надважливе значення. Це не про цукерку. Це про те, що хтось побачив. Що хтось не відвернувся. Що хтось просто залишився людиною.
Мені здається, що саме з таких простих речей і складається те, що ми називаємо єдністю. Не з гучних слів. А з простих вчинків. З братерства, яке проявляється не тільки на полі бою, а й у звичайній черзі в магазині. З людяності, яка не зникає навіть у найскладніші часи. І, мабуть, саме тому ми маємо зрозуміти, що шлях до перемоги для нас може бути лише один – і він спільний.
Бо поки ми здатні бути людьми одне для одного, нас неможливо зламати!
Дарина КРИГА
