Вісті Черкащини 
Від волонтерки до переселенки: методистка Тальнівського ЦКП про терапію творчістю й пошук дому в кожному мазку
Юлія Передерієва привезла з окупованої Донеччини досвід, що працює краще за ліки. Використовуючи арттерапію, вона допомагає переселенцям і місцевим мешканцям долати наслідки війни. Її шлях – історія про пошук стійкості в тиші лісів Тернопільщини й відродження в сільських хатах Дніпропетровщини, де творчість стає єдиним способом не залишитися на самоті зі своїм болем.
Шлях трансформації
Юлія народилася на Дніпропетровщині, проте її особистість формувалася в шахтарській Новогродівці на Донеччині, куди вона переїхала ще дитям. Саме цей край став для неї точкою професійного й особистісного старту.
Попри дитяче захоплення творчістю, дорослий досвід Юлії почався на будівельних майданчиках. У цій роботі вона бачила особливу логіку: здатність входити на порожній чи незавершений об’єкт і перетворювати його на функціональний та естетичний простір. Це відчуття реальної трансформації – коли з бетону й цегли постає краса – згодом стало основою для її розвитку в соціальній сфері та арттерапії.
2014: Від волонтерства до власного досвіду вигнання
Початок бойових дій у 2014 році різко змінив ритм життя в Новогродівці. Коли до міста почали прибувати перші родини, що рятувалися від війни, Юлія та її однодумці вчилися допомагати буквально «з коліс». Тоді за підтримки МОМ та Японії стартував проєкт зі згуртування переселенців та місцевих мешканців – ініціатива, що допомогла знайти спільну мову в часи великої невідомості.
Юлія швидко усвідомила, що волонтерство – її покликання. Вона координувала людей, допомагала з пошуком інформації та документами, робила все, щоб місто стало для приїжджих безпечним домом. У той час термін «громада» ще не був офіційним статусом – то було відчуття спільноти, яку волонтери намагалися зберегти для кожного.
За іронією долі, через десять років Юлія сама стала переселенкою. Тепер вона проживає досвід тих, кого колись підтримувала, але цього разу біль втрати дому став для неї не професійним викликом, а частиною особистої історії.
Петриківка як міст: історія Карини та магія котячих пензликів
Творчі зустрічі в бібліотеці стали для Юлії Передерієвої можливістю глибше відчути біль і надії переселенців. Люди приходили туди настороженими, із замкненими на замок душами, тому малювання та рукоділля стали єдиним способом порозумітися без слів. Саме так вдалося створити простір, де серця почали відкриватися.
Світ петриківського розпису відкрився Юлії по-справжньому лише тоді, коли вона побачила роботи Карини – сорокап’ятирічної доньки своєї родички. Через інвалідність вона все життя провела в чотирьох стінах, проте її хист до малювання став ключем до єднання громади. Навколо «петриківки» згуртувалися всі: і люди з інвалідністю, і переселенці, і місцеві мешканці.
Оскільки Карині було важко пояснювати техніку розпису словами, Юлія стала її голосом і правою рукою. Вона досконало вивчила тонкощі композиції та навчилася власноруч виготовляти котячі пензлики – традиційні інструменти з м’якої шерсті. Поки Карина впевнено клала мазки на папір, Юлія розтлумачувала техніку й змішувала фарби.
Спільна праця зрештою вилилася у велику мандрівку: групу вдалося повезти до самого серця розпису – селища Петриківка. Для Карини, яка десятиліттями не покидала власної оселі, ця поїздка стала першою справжньою подорожжю в житті.
Громадська організація «Здійсненна мрія» та малювання кавою
Завершення проєкту не зупинило людей: їхнє бажання малювати лише зміцніло. Це надихнуло Юлію створити громадську організацію «Здійсненна мрія» та започаткувати проєкт «Дивосвіт малювання». У роботі вона використовувала нестандартні техніки малювання: учасники малювали сіллю, нитками, піпетками та просто пальцями. Навіть звичайне листя чи розрізана цибуля ставали природними відтисками, що залишали на папері дивовижні візерунки.
З цими методиками Юлія йшла до центрів соціальних послуг, де на неї чекали самотні літні люди. Для тих, кому в поважному віці вже важко впевнено тримати тонкий пензель, малювання ниткою чи ватними паличками ставало справжнім одкровенням. Це доводило головне: творчість доступна кожному.
Лялька-мотанка: рятівне коло й досвід Дніпропетровщини
Для Юлії лялька-мотанка стала символом особистого відродження. Після другої евакуації вона почувалася зовсім виснаженою: пів року під постійними обстрілами й душевне вигорання випили всі сили. Спокій прийшов лише на ретриті для волонтерів серед тихих лісів Тернопільщини. Саме там Юлія створила свою першу ляльку. Вона була особливою: в основі – 12 гілочок дерев жіночого роду, а червоні нитки не торкалися ножиць, лише слухняно лягали коло за колом. Ця мотанка стала її оберегом.
З цим невеликим досвідом Юлія знову поїхала на Дніпропетровщину. Була зима. Городи вже прибрали, домашня живність не потребувала багато уваги, і сільські жінки, серед яких вона оселилася, захотіли теж спробувати себе у мистецтві творити мотанки. Хоча Юлія не мала запасів тканини чи вовни, жінки приносили все своє, аби вона тільки показала, як це робити. Саме з ними Юлія створила свою другу ляльку – різдвяну, на семи гілочках.
Саме тоді вона на власні очі побачила, як мистецтво рятує від зимової туги й тривожних думок.
Принцип «не нашкодити» та нова сторінка на Тальнівщині
Юлія не має диплома психолога, проте вже вісім років не втомлюється навчатися на тренінгах і семінарах. Для неї принцип «не нашкодити» – непохитний закон. Вона вірить, що мистецтво – то м’яка сила, здатна торкатися найглибших струн душі.
Пам’ятає дев’ятирічного хлопчика з аутизмом. Спочатку він сидів осторонь і малював лише синім. Але минуло кілька місяців регулярних занять – і хлопчик змінився: став активнішим, а на його малюнках нарешті з’явилися інші кольори. Дитину не «лікували», а лише дали простір для гри й творчості.
У листопаді 2025 року в житті Юлії відкрилася нова сторінка – переїзд до Тальнівської громади. Вона привезла із собою досвід, який діє краще за будь-які ліки. Творчість для неї – спосіб згуртувати людей і врятувати їх від самотності в складні хвилини. Головне – готовність відкритися новому, навчитися чути себе, і тоді мистецтво неодмінно стане рятівним колом для кожного.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
