Вісті Черкащини Від парт до передової: як хлопець із села на Тальнівщині став старшим на фронті
«Тримайтеся, усе буде добре. Ми захищаємо майбутнє – наших дітей, ваших учнів», – сказав Юрій Рейда, випускник і захисник України, своїй колишній учительці Наталії Оратівській під час зустрічі у Веселокутській гімназії.
Її голос зрадливо тремтить, коли вона згадує цю мить: «Ми намагалися стримати сльози, але не вийшло. Наш Воїн-випускник усміхався, підбадьорював нас, хоча ми знали – за цим усміхом ховаються пережиті втрати й непрості дні».
Дитинство, що виховало героя
Юра пройшов через найгарячіші точки цієї війни. Його контракт зі Збройними силами України добігав кінця саме тоді, коли ворог перетнув наші кордони. Однак залишитися осторонь чоловік не зміг: бойовий дух і відданість своєму обов’язку покликали його знову в стрій.
З того часу минули роки. Він змінив кілька напрямків і спеціальностей – від піхотинця до гранатометника, доріс до старшого у своєму підрозділі.
«Юра не командир, але старший – той, хто тримає хлопців разом, той, на кого спираються в найскладніші моменти», – каже з гордістю й тривогою в голосі його колишня вчителька Наталія Оратівська.
Під час останнього приїзду додому Юра попросив показати йому рідну школу – місце, де промайнуло його безтурботне дитинство.
«Провели його коридорами, показали новий актовий зал, укриття, класи. Він уважно оглядав знайомі стіни, злегка усміхався, ніби знову шукав себе – того хлопчину з рюкзаком і мріями про майбутнє, – згадує вчителька. – Кілька разів повторив, що якби можна було повернутися в школу, він би обов’язково пішов учитися ще раз. Каже, що зараз ці знання надзвичайно потрібні – математичні розрахунки на фронті іноді важать не менше, ніж міцні нерви».
Наталія Іванівна з теплою усмішкою згадує, як Юра малював схеми танків на полях зошитів, захоплено обговорював військову тактику з однокласниками.
«Тоді це були дитячі мрії, гра у відвагу. А тепер ці малюнки стали реальністю. Він більше не «малює» їх у своїй уяві, а діє, приймає рішення, від яких залежать життя», – з помітною гордістю й тривогою в голосі каже вона.
Любов, яка чекає вдома
Юрій вирвався додому в коротку відпустку, щоб нарешті одружитися зі своєю коханою. Трирічній донечці ще не все зрозуміло, але одне вона знає точно: тато – справжній герой.
«Вона енергійна, як хлоп’я, – усміхається пані Наталія. – Бігає, верховодить старшими дітьми, і видно, що татові риси вже проступають у її характері».
Він повсякчас був таким – попереду, готовий захистити, не схиляючись перед труднощами. «Пам’ятаю, як колись витяг м’яча з калюжі, коли всі вже махнули рукою, – усміхається наставниця. – Для «нашого хлопчика» чесність і справедливість завжди були понад усе».
Сім’я, що тримається разом
Мама Юрія, пані Оля, залишившись вдовою, самотужки виховала трьох дітей. Родина Рейдів – справжній приклад незламності. Сестра Віка волонтерить в Одесі: допомагає дитячим будинкам та літнім людям. «Це сім’я, що звикла триматися разом, допомагати іншим, навіть коли сама потребує підтримки», – з повагою зазначає Наталія Оратівська.
У Юрія є старший брат, теж військовий. Щоб не травмувати матусине серденько, хлопці не все розповідають їй. «Хто, як не ми, відчує переживання один за одного так глибоко?» – каже молодший. Брати підтримують один одного, як можуть. Словом, жестом, коротким повідомленням у ту рідкісну мить, коли між вибухами настає тиша.
«Ми не здамося» – принцип, що тримає на війні
Військовий шлях Юрія Рейди – це не лише нескінченні бої, а й миті, коли життя висить на тонкій нитці. Він розповідав про ті жахливі моменти, коли воїни опинялися в оточенні, на пікапах відчайдушно проривалися крізь ворожі обстріли, ризикуючи кожною секундою, щоб витягнути побратимів з поля бою. «Тільки Божа сила нас урятувала, – зізнавався він учительці. – Двічі ми опинялися в справжніх котлах, звідки вийти – це було справжнє диво».
Юрій пройшов через важкі, нерідко моторошні обміни загиблими. Це завжди тихий ритуал, де кожне тіло – чиясь незакрита рана, чиясь незавершена історія. «Шістдесят тіл наших хлопців ми повернули в Україну, міняючи їх на росіян. І знаєте, за весь цей час не було жодного випадку, коли б нам відмовили віддати наших полеглих», – згадував він, стискаючи кулаки. Ці моменти нагадують, що навіть серед війни, жорстокості й смертей залишається місце для людяності, навіть якщо вона проявляється лише в короткій мовчазній згоді ворога повернути тіло українського звитяжця.
«Ми не здамося» – обіцянка Україні
Під час тієї короткої зустрічі в гімназії Юра сказав учителям: «Якщо ми зараз опустимо руки, то за що ми тоді боремося? Ми захищаємо майбутнє». Ця впевненість допомагала йому залишатися твердим навіть у найважчі моменти: коли самотужки ремонтував техніку під обстрілами, купував необхідне спорядження й оплачував оренду будинків для ротації побратимів.
Слова захисника з Тальнівщини тримають тих, хто залишається вдома, так само міцно, як зброя – передову. Бо головне – не здаватися, як би важко не було.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
