Вісті Черкащини Від Херсонщини до Тальнівщини: шлях жінки-пісні крізь війну
Анжела Таран, нині мешканка села Зеленьків на Тальнівщині, з’явилася на світ там, де земля п’є сонце великими ковтками, а степові вітри несуть у собі й пахощі моря, і полиновий смуток. Херсонщина щедро обдаровує теплом весни, коли абрикоси розквітають хмарками пелюсток, і жнив’яним літом, коли хліб, мов золото, лежить у засіках. Тато – із щедрої Вінниччини, мама – з того ж села на Тальнівщині, що кликало її, мов жайворонок світанок. Звів їх односелець, а доля повела в Ромашкове на Херсонщині, серед пахучого степу й неба, налитого сонцем. Саме там і почалася життєва стежка героїні нашої оповіді.
Дитинство Анжели було не з казок, а з самого життя. Зі школою, де на пальчиках біліла крейда, й зі снігами, що в степу здавалися ширшими за небо. Юність привела до навчання, а потім – у далекі подорожі бортпровідницею на пасажирських суднах. Вона пізнала першу й вірну любов, весілля і двадцять п’ять літ спільної дороги. Народила сина Віктора, а згодом, через багато років, донечок Алінку й Полінку. І все це здавалося вічним, як сивий Дніпро.
Чорний світанок війни
Лютий 2022-го прийшов зненацька. Напередодні вечір був звичайним: сонні вогники у вікнах, теплі хатні розмови, дитячі пустощі. Але о четвертій ранку вибухи розірвали темряву, ніби саме небо впало на землю. Анжела вибігла надвір і побачила вдалечині, як у Чорнобаївці палає аеропорт. Потім – ревіння й важка техніка на Антонівському мості.
Окупація повзла в село, як холод у кістки. Люті зайди приїжджали з обшуками, шукали «нацистів», катували, забирали тих, хто зважувався сказати правдиве слово. Росгвардія крокувала вулицями Ромашкового, як на параді. Кожен удар їхніх чоботиськ луною відбивався в серці. Страх оселився в колись благодатному краї, гострими кігтями впиваючись у людські душі, осідаючи в пам’яті назавжди. Алінка й Полінка навіть у Зеленькові й досі ховаються під ліжка, зачувши гул літака.
8 місяців – без права виїзду. Дороги перекриті блокпостами. За проїзд нелюди вимагали тисячу доларів з людини, а колони біженців розстрілювали. Найстрашнішою була навіть не смерть, а думка, що так залишиться назавжди. Що край, де Анжела народилася й виросла, стане чужим. І все ж війна вміє підкидати іскорки надії.
Дорога в невідоме
Коли з’явилася вістка про деокупацію, родина Таранів довго ще не вірила. Чутки, наче вітер, приносили то надію, то підозру: а раптом це пастка? Та одного дня Анжела відчула: час їхати.
«Їхати чи лишитися? – питала себе вона, ніби вибір ще був. – Але хіба він є, коли діти здригаються навіть від найтихішого стукоту, коли сон, боячись темряви, утікає геть? Хата, город, батьківський поріг – усе це залишиться позаду, дивитиметься мені вслід. Не можу озирнутися, бо зламаюся. Я жінка й мати. Мій дім буде там, де мої діти житимуть без страху».
Дорога на Зеленьків була спокійною. Це місце не було чужим: тут жили бабуся й дядьки. Мамине коріння тягло сюди ще з дитинства. Село зустріло по-різному: хтось простягнув руку допомоги, дехто на переселенців дивився з упередженням. Але були й ті, хто став опорою: староста Тетяна Гудзенко, адміністраторка Оксана Удачна, небайдужі сусіди. Завдяки їм діти пішли в дитсадок і школу, а життя поволі наповнилося звичним ритмом.
Пісня як молитва
У новому житті Анжела знайшла себе серед людей з ясними очима – у колективі «Зелен Гай». Тут любов до мистецтва передається, як родинна спадщина. Ще з малих літ пам’ятала, як батько виводив пісню зі сцени так, що вона розквітала в серцях слухачів. Тепер і сама стоїть перед людьми: співає, веде й доньок за собою в мелодію. Разом і виступають на святах, даруючи людям тепло рідного слова.
Пісні – особливі. Про Україну, про батьківські руки, що пахнуть росою і хлібом; про хлопців, котрі нині боронять волю. Та найбільше торкає серце «Я хочу додому». Щоразу, співаючи, жінка бачить перед собою широкі степи Херсонщини, гарячі від сонця дороги, що ведуть до батьківського порога й осиротілі руїни спалених хат. Для неї спів став тією живою водою, що дозволила спогадам розквітнути з новою силою. Анжела плекає минуле, щоб не згасло. Хоч його й не повернути, та можна зберегти в пам’яті, у дзвінких дитячих голосах, у затишних вечорах, коли родина збирається разом.
Мрія, що пахне миром
Вона бачила пекло, та й воно вдивлялося в її перелякані очі. Однак попри все, у них світиться не страх, а мрія. «Хочу, щоб за одним столом зібралася вся моя родина жива-здорова, як одне могутнє дерево, що пустило глибоке коріння, – каже Анжела Таран. – Щоб настав мир, щоб закінчилася війна, і щоб усі чоловіки повернулися до своїх жінок та дітей. Більше мені нічого не потрібно».
А поки вона співає. Бо пісня – то теж молитва. І хоч у ній чутно біль, уже крізь нього пробивається мир. Він неодмінно прийде, як приходить світання після горобиної ночі.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
