Вісті Черкащини Ветеран із Тального переконаний: треба діяти, а не сподіватись на диво
Олександр Юрійович Омельченко із Тального на Черкащині – військовий за фахом та покликанням. Він належить до тих чоловіків, які в перших рядах стали на захист України. І хоч військову кар’єру він з часом поміняв на мирні професії, коли нависла загроза над рідною країною, без вагань пішов захищати Вітчизну.
Загалом на війні, в найгарячіших точках, провів близько 5 років. Бачив і пережив чимало. Однак переконаний, що українське військо в комплексі з вітчизняними розробками – це потужна сила, яка здатна й може якісно протистояти росії. «Не варто вірити в чудеса, сподіватись на Гарі Поттера, переоцінювати роль «томагавків», про які багато хто мріє. (До них ще потрібні спеціальні пускові установки!) Треба діяти та більше покладатись на власне військо й свої розробки, такі як «нептуни». За час війни наша оборона зробила великий прорив, у нас зараз найбоєздатніше в Європі (а можливо й у світі) військо, й прекрасні інженери, за якими майбутнє», – каже ветеран.
Народився Олександр в Звенигородці 22-го жовтня 1970 року. Після 2-го класу разом з батьками переїхав у Тальне. Закінчив тут школу, потім навчався в Дніпропетровському вищому зенітному ракетному командному училищі протиповітряної оборони.
Згодом як молодий лейтенант по розпорядженню потрапив у республіку Татарстан російської федерації. Служив там два роки. З розвалом Союзу написав рапорт про переведення в Україну. Йому відмовили. Тож довелося зі службою на росії попрощатися остаточно.
У 1993-му Олександр Юрійович повернувся додому в Тальне. У військкоматі його запевнили, що за його фахом вакансій немає, тож, зваживши, він пішов працювати кіповцем на комбінат хлібопродуктів. Після скорочення з хлібокомбінату 15 років працював на будівництві.
Коли розпочались воєнні дії на Сході України, у 2015 – 12016 заступив на службу по контракту в 27-му сумську реактивно-артилерійську бригаду, воював на Донеччині, в районі Слов’янська. Отримав поранення. Має подяки за доблесну службу в АТО від тодішнього Президента України та Головнокомандувача ЗСУ Петра Порошенка. По завершенні контракту знову повернувсь на будівництво. Та ненадовго.
З початком повномасштабної війни вступив до 160-го уманського батальйону тероборони. Служив в Умані. Потім знову Донеччина (Слов’янськ, Курахове), Харківщина (Вовчанськ). Після трьох років служби у 2025 році звільнився по групі, далося взнаки старе поранення.
Нині на фронті несе службу Роман Юрійович – брат пана Олександра.
Основна відрада та опора нашого героя – його сім’я, дружина Леся й донька Вікторія, ради яких живе.
Хобі з літами відійшли. В молоді роки Олександр Юрійович захоплювався волейболом, футболом, тепер, зважаючи на здоров’я, більше вболіває.
Мріє про мир та щоб донька була щасливою. І щоб розвалилася російська федерація, вщент.
22 жовтня Олександру Юрійовичу виповнюється 55 років. Щиро бажаємо йому міцного здоров’я, сімейного добробуту, благополуччя, вірних друзів на життєвому шляху. І щоб мрії збулися! Обов’язково!
Дякуємо обом братам, Олександру та Роману, за наш захист та оборону держави!
З повагою редакція газети «Новий Дзвін»
