Вчителька початкових класів з Тального розповіла, як пройшов карантинний навчальний рік для першачків

Якщо чуєте радісний галас біля дитячого садочка «Струмочок» в Тальному, – це навчається 1-Б клас. Іноді голосно, часто бурхливо, з емоційним обговоренням, але завжди небайдуже, із повним залученням у освітній процес. Це клас вчительки Лариси Іванівни Чайки. Про неї неодноразово звучали схвальні відгуки від батьків, дітей та колег. Невелику частинку її активної вчительської роботи можна побачити на її сторінці у Фейсбуці: фото, відео, майстер-класи, конкурси.

Мами знають, наскільки важливе, без перебільшення, місце перший вчитель посідає у житті кожної родини: «Лариса Іванівна –не просто вчитель, вона –друг, порадник і друга мама. Вона виховує не просто розумних дітей, а закладає їм прості, але вкрай необхідні людські якості – доброту, любов, чуйність і щирість», – кажуть батьки першокласників Тетяна Криворучко, Віта Гачкова, Ольга Щербина.

Тож наша розповідь про досвідчену вчительку Ларису Чайку, яка на педагогічній ниві вже понад 32 роки: 15 років працювала в Тальнівській школі-інтернат, 13 років – методистом з охорони дитинства у відділі освіти районної ради, далі й понині – в загальноосвітній школі №2. Вона розповіла, як заохочує дітей до навчання, які креативні методики використовує, як вплинув карантин на першокласників та на що слід звернути увагу батькам.

– Своїм учням я завжди кажу, що, звичайно ж, треба старатися вчитися добре, проте головна наука, яку всі ми маємо засвоїти – бути людиною. Будь-які досягнення і професійні висоти не варті, щоб переступити через людську гідність, чесність, достоїнство, – каже жінка.

– Ларисо Іванівно, чому вирішили стати вчителем?

– Мабуть, з дитинства так заклалося. Мама працювала вихователем в дитячому садочку, в роду були педагоги, і взагалі – в батьків було таке коло знайомих: вчителі і вихователі. А ще перед очима образ першої вчительки: усміхнена, спокійна, добра. Я її любила і поважала, проводила з нею багато часу, оскільки вона мені ще й хрещена мати. Одним словом, я завжди була в оточенні педагогів. Та найголовніше – я люблю дітей, їхні посмішки, очі цікаві, грайливі, тому вибір ким стати, для мене був легким і зрозумілим – тільки вчителем.

– Приємно усвідомлювати, що перед тобою людина, яка обрала свій шлях не випадково. Що для вас означає бути вчителем?

– Це нести щось світле, добре, навчити дітей любити життя, бо я сама така: не люблю сумувати, сидіти на місці. Я стараюсь викласти не тільки програмовий матеріал, а й навчити цікаво жити, щось робити своїми руками, творити добро, не відповідати грубістю на образи, а тільки любов’ю і добром. Я завжди кажу дітям: «Життя – це бумеранг», якщо посміхнешся ти, у відповідь отримаєш не одну усмішку.

– Що дітям найбільш цікаве в школі?

– Робити щось незвичне, вони не люблять стандарту, шаблону. Своїх першокласників я ще з першого вересня привчила, що кожного дня у нас є якась цікавинка: малюнок, розфарбовка, аплікація, квілінг, ліплення, орігамі. Прості уроки не запам’ятовуються, от проходить деякий час і вони згадують не ті уроки, де вчитель пояснював, а вони слухали, а ті цікаві уроки, на яких вони працювали, допомагали один одному, вирішували разом спільні проблеми, дискутували. Сучасним дітям це дуже подобається. На мою думку, такі елементарні цікавинки народжують в дитині почуття прекрасного. А ще в нас є традиція – обійматися. Спочатку вони насторожливо на мене дивились: чому вчителька просто так нас обіймає? А зараз вже звикли. Таким способом ми обмінюємось теплом і добром, налагоджуємо контакт.

– Щодо згаданих Вами цікавинок, креативних методик. Де черпаєте ідеї?

– Великим помічником є інтернет. Там дуже багато освітніх груп, де колеги діляться своїми ідеями, досвідом. Щось позичаю в них, додаю якусь свою родзинку, також придумую сама. Дякуючи великому вибору в магазинах, які з’явились, я ніколи не вийду звідти з пустими руками. Дівчата на касі мене вже знають, починають сміятись, коли щось не візьму: «Іванівна, як це Ви нічого не взяли? А там ще є нові наліпки, квіти…». Батьки мене інколи питають: «Коли Ви відпочиваєте?». Це і є для мене відпочинок, бо я отримую від цього задоволення.

– Як не крути, а дистанційне навчання неабияк відображається на учнях. Особливо це стосується першачків. Якщо старшокласники можуть організувати себе самостійно, то першокласникам досить важко контролювати освітній процес по свій бік екрану.Наскільки важко було переключитись на віддалене вчителювання?

– Важко тільки в тому, що немає близького контакту з дітками. Так хочеться підійти до учня, показати, як правильно робити те чи інше завдання, взяти за руку, погладити по голівці, якщо щось не виходить. Перед тим, як розпочинаю онлайн-урок, я завжди їх налаштовую на те, щоб ніхто не хвилювався, якщо не дочув чи прослухав – включили мікрофон або помахали мені рукою, я зупиняюсь і повторюю.

– Коли навчання примусово перейшло в інтернет, з’ясувалося, що багатьом досвідченим вчителям довелось опановувати нові для них інструменти комунікації. Як Вам це далось? І який формат дистанційного навчання обрали?

– Я досить швидко освоїла освітні платформи. Довго думала, як подати матеріал першокласникам, які тільки вивчили букви та цифри і фактично ще не мали глибоких знань з предметів. Обираючи між різними способами віддаленої комунікації, я зробила вибір у сторону відеоуроків і обрала платформу Google Meet. В нашому класі 32 діток (12 дівчаток, 20 хлопчиків), 30 із них – завжди виходять на зв’язок. Інколи, звичайно, бувають проблеми із з’єднанням, тоді я дублюю завдання і скидаю його у Вайбер.

– Як Ви гадаєте, чи можна таку систему навчання застосовувати у майбутньому?

– Коли діти виходять навіть після простих вихідних, вони настільки радіють один одному, обіймаються, цілуються, хочуть гратися, спілкуватися, діляться своїми емоціями, враженнями, думками, подарунками. Дистанційне навчання не передбачає цікавого життя і постійного спілкування. Ми з цим карантином не можемо поїхати на якісь екскурсії, бо з попереднім класом ми де тільки не були: в музеї, планетарії, парках, лісі, на фонтанах. Тому таку систему навчання, я вважаю, можна використовувати тільки за нагальної потреби.

– Чи постраждала якість освіти, контроль оцінювання знань, на Вашу думку?

– Я вважаю, що так. Онлайн-уроки не такі ефективні. Після того, як діти приходять до школи після карантину, вони втрачають риси, які приводять людину до навчання та розвитку, втрачають розуміння, для чого вони взагалі прийшли в школу, сидять на уроках та не зосереджуються. Їм важко прокидатись зранку, інколи плачуть, бо вже скучили додому. Це як дорослим, коли вони виходять на роботу після відпустки.

– Що б ви хотіли, щоб пам’ятали ваші учні після закінчення початкової школи?

– Хочу, щоб в майбутньому, коли дітей запитають: «Чим вам запам’яталась початкова школа?», вони відповіли, що було цікаво. Хочу, щоб в них залишились незабутні враження, щоб вони хотіли мене зустрічати, бачити. Хочу, щоб ніколи не розчаровувались, любили життя і бачили прекрасне в простих речах.

Катерина КІХТЕНКО