Вісті Черкащини Вчителька хімії з Тальнівщини понад 30 років віддавалася улюбленій справі
Прекрасна вчителька хімії та біології Надія Іванівна Дмитрієва, яка зараз на заслуженому відпочинку, віддавала свої знання та вміння дітям протягом 25 років у Мошурівській школі на Тальнівщині. Її педагогічна діяльність розпочалась з 1973 року після закінчення Уманського педінституту імені Павла Тичини в Чернівецькій школі №2, потім в Лебедині на Черкащині. Вона – одна з кращих педагогинь хімії не тільки Тальнівщини, а й Черкащини. Протягом усієї її роботи в Мошурівській школі учні брали участь не тільки в районних олімпіадах, а й обласних і займали призові місця. Нема жодної задачі з хімії, яка їй не по зубах.
Як її учениця, можу сказати, що це – вчителька за покликанням, повністю віддавалася своїй улюбленій справі. У неї під час навчання на сторонні заняття не тратилося ні хвилинки. Після дзвінка на урок зразу починалися досліди з реактивами, приготовленими на перерві. До демонстрації залучалися, зазвичай, учні, які ще не налаштувалися на працю після перерви. Зразу після досліду Надія Іванівна записувала на дошці рівняння реакції. Це все відбувалося у швидкому темпі, тому часу на розмови не було. На її заняттях завжди була ідеальна дисципліна. Саме зайнятість дітей протягом 45 хвилин сприяла результатам міцних знань, униканню конфліктних ситуацій на уроках та теплим стосункам з учнями. Мої однокласники як професори розрізняли кисле, лужне і нейтральне середовище та розв`язували задачі з хімії. Не було жодного учня, щоб не рішив задачку на одну пропорцію.
Скромна, добра, строга, вимоглива, розумна, начитана, іноді мовчазна, цікава особистість, яка мала неординарний погляд на багато речей. Такою Надію Іванівну запам`ятали випускники 1987 року за три роки її класного керівництва. Завжди готувалася з ними до свят, хоча давала можливість учням самим проявити себе. Приносила з дому платівки (тоді були тільки касетні магнітофони й програвачі) та книжечки з віршами. Після закінчення школи хотілося завжди зустрітися з нею, поспілкуватися, навіть почути якусь пораду для життя. У розмові поза школою вона завжди сором`язлива та з любов`ю в серці. Від імені всіх ваших учнів та випускників 1987 року висловлюємо Вам, Надіє Іванівно, велику вдячність за Вашу нелегку працю, терплячість, тепло і любов, яке Ви дарували дітям.
Ще в інституті вона одружилася зі студентом фізико-математичного факультету Василем Івановичем Дмитрієвим. В родині народилися діти – спочатку Ярослав, а потім Світлана. Чоловік виявляв любов і піклувався, хотів, щоб дружина і мама його дітей була здоровою, тому відправляв щороку влітку в санаторій. Сімейне щастя затьмарила смерть Василя Івановича у 33-річному віці. Молодою залишилася з двома дітками. Коли ті виросли, не довелось любуватися сином, який на обличчі і постаттю нагадував свого тата, у 28 пішов з життя. Покинув цей світ молодим і її зять – Андрій Атаманюк. Залишилась вона з донькою та онуком Петрусем. Хотіла доглядати дім, сад, город, подвір`я у рідному селі Лужок Могилів-Подільського району на Вінниччині, але любов до внука переважила. Повернулась в Мошурів та часто ходила до доньки Світлани, щоб поняньчити маленького Петруся, а як підріс – займалася з ним хімією. Навіть і в 70 років – прекрасний фахівець своєї справи.
Надія Іванівна зі світлом у душі згадує епізод свого життя, коли учитель початкових класів у її рідному селі взяв академвідпустку для захисту диплома, попросив її як відмінницю на своє місце. Вона пів року учителювала. Нелегко приходилось, бо першачків треба було навчати навіть елементарної культури поведінки. Але з обов`язками справилась на відмінно.
Її життєве кредо: «Любити життя і цінувати кожну його хвилину. Нести радість. У книгах шукати істину, у людях – мудрість».
Марія БІРЧЕНКО
