Вісті Черкащини Вчинки військовослужбовця з Тальнівщини викликають гордість та захоплення
39-річний Віталій Іванович Могилевський з Мошурова, що на Тальнівщині, позивний «Кабан», 5,5 роки захищав Україну: 2016-2019, 2022-2024 роки. Отримав поранення, звільнився 5 місяців назад. На військовій службі був у лавах штурмовиків та диверсійно-розвідувальній групі. Народився в селі Кальниболоті Кіровоградської області. Коли йому було рік, сім`я переїхала в Мошурів. Після закінчення сільської школи працював в Умані та Новоархангельську у луна-парку, згодом у цирку шапіто по всій Україні: годував і допомагав дресувати тварин.
2016 року Віталій добровільно пішов захищати Україну. Спочатку був в навчальній частині в Десні. В зоні АТО служив у 54 бригаді.
–Захищав Бахмут, Авдіївку, Дебальцеве, Очеретяне, Кам`янку. Воював з чеченцями та донськими козаками. Позиції українців розміщувалися на відстані 50 метрів від сепаратистів. Спочатку ініціатива була в руках ворога, але згодом перейшла у наші руки. У визначений час з усіх найближчих українських вогневих точок продавлювали шквальним вогнем всі точки ворога, – з пристрасним молодечим запалом розповідає Віталій Могилевський.
Завжди пліч-о-пліч ішов з другом Володимиром Воробцем із Заліського, який під час повномасштабного вторгнення 10 травня 2024 року поблизу населеного пункту Водяне на Донеччині в результаті бойових дій отримав поранення не сумісне з життям. У цей час закінчилась служба у Віталія Могилевського, теж отримав поранення, ятрилися старі осколкові рани. Згадує епізод, коли він з Володимиром стоїть навпроти один одного і розмовляють, а між ними пролетіла куля снайпера. На запитання «Який відбиток наклала на мене війна?» відповідає:
– Втратив здоров`я, юність, час, а для мене це велике багатство. Я виграв партію зі смертю, але програв в особистому житті. Не шкодую, що став на захист Батьківщини. Мені не соромно дивитися в очі людям. Батьки мене виховали так, що можуть мною гордитися, – говорить Віталій Могилевський.
Військовослужбовцю важко адаптуватися до мирного життя. Він не може повністю знайти себе, часто дратує оточення, в яке він потрапляє в соціумі. Вражає байдужість молоді, яка сидить на лавочках біля банерів загиблим воїнам, гучна музика, напльовано насінням соняшника, поряд не политі горщики з квітами, сухе листя. Дуже хвилює колишнього воїна, що молодь не помічає, що відбувається навколо: живуть у своєму світі, де турбуються тільки про себе. Одного разу зустріла Віталія Івановича з віником у руках, підмітає біля банерів загиблим воїнам. «Це найменше, що я можу зробити моїм побратимам», – говорить військовослужбовець. В очах кровоносні судини червоні, очний тиск, але він не шкодує свого життя – нагнутий працює. Ось такі самовіддані воїни нас захищають. Ми перед ними у вічному боргу.
Щоб заробити на прожиття, влаштувався на роботу на заправку. Роботою задоволений і ставленням до нього з боку керівництва. З побратимами, які вже відслужили створюють Спілку для допомоги загиблим. Його улюблені фрази: «Людина – творець свого щастя», «Не так страшні російські воші, як українські гниди». Останній девіз не дає йому спокою через непоодинокі випадки, коли місцеві жителі за 500 гривень здають геолокації кацапам. У результаті гинуть мирні люди, діти, руйнуються школи, садочки, лікарні.
Про таких воїнів, як Віталій Іванович Могилевський, повинна знати вся Україна! Саме такими, як він, повинні пишатися, надихатися їх героїзмом, патріотизмом, брати з них приклад. Він – справжній Герой, бо не шкодує власного життя заради інших. Його вчинки викликають захоплення та гордість. Дякуємо мамі Надії Печеришні (так її знають усі мошуряни) за сина.
Герої тихо живуть серед нас,
Вони не кричать про свої перемоги!
Герої тихо живуть серед нас,
Не забуваймо ж їх мужність крізь час…
Марія БІРЧЕНКО
