Василь Данилюк із Тального поділився спогадами про перший день на війні

На рубежі

«Якихось 5 годин автомобілем – і там війна справжня»

Сьогодні ми відкриваємо рубрику, у якій нашими співрозмовниками стануть учасники АТО. Про бойове хрещення та життя на передовій, обстріли та втрати, про незламність духу і віру в краще, про життя після повернення додому – це далеко не все, про що ви зможете дізнатись з перших уст. Також у нашій рубриці фахівці відповідатимуть на запитання, що найбільше хвилюють АТОвців.

Одразу погодився поспілкуватися з нами голова «Тальнівської районної спілки ветеранів та учасників АТО» Василь Миколайович Данилюк. У 2014 році він був активним учасником Революції Гідності у столиці: «Майдан – це найбільший прояв самоорганізації, найвищий духовний порив, який мали українці. І цей запал ще не зник», – переконаний чоловік. Для нього, свідомого українця, бійця, чиїм найпершим обов’язком є захист родини та держави, панування несправедливості та нівелювання людських цінностей були неприпустимими, як і для тисяч інших громадян, які взяли участь у Революції Гідності. Після Майдану, у березні цього ж року Василь Миколайович йде до військкомату, де якраз формують списки добровольців. Проте на Схід у складі Бортничого прикордонного загону чоловік потрапить тільки в грудні 2014-го, а до того кілька місяців він буде у Львові.
– До кінця літа 2015-го я брав участь у різних бойових ситуаціях, – розповідає Данилюк. – Ми зачищали населені пункти, боролися проти ворожих ДРГ, працювали, як контррозвідка – виявляли «кротів», накривали «сєпарські кубла», штурмували будинки. Більше того, нас «заточували» під диверсійні групи.

У серпні 2015-го я повернувся додому. У Тальному вже діяла організація, яку я зараз очолюю, тоді ж і став її членом. Згодом хлопці довірили мені Спілку, обрали головою. Спочатку у ній було мало людей, зараз – понад дві сотні хлопців.

У 2019 році Василь Миколайович, після подій із захопленням українських кораблів Росією, знову йде до військкомату добровольцем, проходить навчання і в грудні цього ж року підписує контракт із ЗСУ. Спочатку стрільцем, а потім навідником кулемета служить на передній лінії оборони на Луганщині, в піхоті. Найнебезпечнішою для нього, як для піхотинця, була робота ворожого снайпера, після неї – автоматичного гранатомета «АГС-17 «Пламя», що стріляє настилом, зона ураження якого може сягати 7-ми, а при потраплянні в окоп – і більше метрів. Василь Миколайович каже, що під час перестрілок страху не відчував, хіба що після. Згодом навіть став ловити себе на думці, що втрачає відчуття самозбереження: коли хлопці просили підтримати вогонь, бувало, й бронежилет не одягав. Після виконання бойової операції зазвичай бойові побратими мовчали: «Ні про що не говорили, читали думки по очах. Тільки через дві години починали обговорювати, аналізувати, що і як робили під час операції», – каже Василь Данилюк.
Чоловік знає не з чуток: той, хто був на війні, потребує підтримки та уваги після повернення додому. Такої ж уваги потребують і родини АТОвців, їхні дружини, батьки та діти, що чекають на них вдома, родини загиблих.

Війна затягує, сниться ночами, вона не дає спокою. Є ті, хто йде у те пекло вдруге, а то й втретє. В умовах постійної сирості, у бліндажі, що нагадує, скоріше, землянку, хлопці, як розповідає Василь Миколайович, хворіють, підхоплюють туберкульоз.

– Здоров’я летить шкереберть: починаючи від зубів і закінчуючи психікою, – каже чоловік. Переконаний: після повернення з АТО з нашими хлопцями має працювати військовий психолог, а в міській раді громади має бути облаштований хоч невеличкий кабінет з найнеобхіднішою офісною технікою, у якому щонайменше дві особи, що представлятимуть Спілку ветеранів та учасників АТО, допомагатимуть АТОвцям з паперовою тяганиною, оформленням допомог чи вирішенням інших наболілих чи актуальних для них питань. Також Данилюк зазначає: «Фінансування у нас нормального немає. Навіть найпростіше – організувати для дітей ялиночку, запросити якийсь колектив та закупити подарунки – це з такими неймовірними зусиллями дається. Не розумію, чому так. Це не такі вже й великі гроші для громади». Потім пригадує, як під час обстрілу під ногами в окопі провалився лід, як стояли по пояс у воді, тримаючи зброю над головою: «Бліндаж був на 3-4 особи, а нас 20 привезли, і своїх там було ще 20. Ми кілька діб на морозі, сирі й мокрі, тулилися один до одного, не могли навіть зігрітися».

Навряд чи забудеться колись Василю Миколайовичу його перший день на війні. Їх привезли на блокпост: «Бачимо, по дорозі їде маленька крапочка. «Везуть наших, двохсотих», – сказав мені головний на блокпосту. Запитав його: «Як ти знаєш?». Він відповів: «Побудеш дві недільки, і сам будеш бачити. З’являється шосте чуття, що везуть наших хлопців убитих». Під’їжджає до блокпосту «буханка», уазик роздовбаний, від якого – запах крові та смерті. Зупинили, позвали нас. А ми ж тільки потрапили сюди, новенькі. Те, що пережив від побаченого, коли відчинили двері машини, словами передати важко. 7-й рік у нас триває війна. Люди кажуть, що стомилися, а насправді, думаю, вони просто звикли до миру. Часто не розуміють, що якихось 5 годин автомобілем, – і там війна справжня. «Я вас туди не посилав», – це фраза, яку доводиться чути останнім часом. Почувши її, спалахуєш, мов сірник. Стримати емоції практично неможливо.

Ольга ОСІЯНЕНКО