Вісті Черкащини В окупованому селищі на Херсонщині все одно посадили городи: на тракторах їздять жінки
Коли читаєш історії про надзвичайно важкі умови виживання людей у блокадному Маріуполі, про знущання рашистів над мирним населенням, фото розстріляних українців у Бучі, стримати емоції важко. Дякувати Богу, наші захисники женуть катів з українських земель. Однак південь країни, зокрема населені пункти Херсонщини, вже кілька тижнів знаходяться під окупацією ворога. Спілкуючись з місцевими, особливо після побачених світлин з Бучі, розумієш, наскільки це небезпечно.
Нову Маячку, що неподалік від Олешок, окупували на початку березня. На одному з провулків населеного пункту (а це сотні метрів – вулиці там довжелезні), як розповідають люди, скупчилася техніка окупантів – в ряд ціла колона. Майже одразу рашисти освоїлися у приміщенні колишнього санаторію та роками недіючої російськомовної невеликої школи, дещо віддаленої від центру. Кажуть, почали «обживатися», топили та грілися, тоді як місцеве населення було змушене сидіти без світла та води як мінімум 2 тижні. Ремонтувати електролінію нелюди не давали.
– Я настільки звикла сидіти без світла, що й зараз його, хоч і є, то не включаю. Увечері не виходжу з хати – невідомо, що може бути. У мене залишилося дуже мало газу в балоні, – розповідає жінка (її імені не називаємо). – Включаю газ, щоб тільки нагріти їжу. Добре, що є дрова – ними топлю і варю їсти. Ціна на хліб у перші дні окупації стрибнула до 35-ти гривень, зараз вже по 20. Дріжджів немає, то купила в магазині 2 пачки соди. Так хоч зможу спекти коржі. Було страшно, коли військова техніка йшла по вулиці. І дивитися в очі цим нелюдам теж було страшно. Як їхала на велосипеді, голову нахиляла до землі. Але під час однієї з таких поїздок, а їхала біля мене цивільна машина, наважилася це зробити і підняла голову. Подивилася в очі. Здалося, ми навіть зустрілися поглядами. Вони – молоді хлопці. Подумалось: «Що ви забули тут і що шукаєте? Ви знайдете тут тільки смерть». В аптеці ліків від тиску не було, заспокійливого теж. Купила 2 пляшечки якихось крапель – порадили рятуватися тим, що є.
У нас люди звикли до роботи. Майже всі трудяться на землі: садити картоплю у лютому – це святе. Чи посадили, питаєте? Аякже! Боялися, ховалися, як щось десь свистіло. Але посадили, поставили балагани. Майже всі городи посаджені. Чоловіків, правда, не було видно на тракторах. Але цю роль взяли на себе жінки – їздили і працювали. Ми обов’язково переможемо. А копатимемо картоплю, то ще й хлопцям на передову передамо! Передайте усім: ми не здаємося, тримаємося, люди матимуть свіжі овочі і молоду картопельку!
Марина КАМІНСЬКА
