Вісті Черкащини Учителька з Тальнівщини, що відкриває душі через українське слово
Десь у зелених розлогах Черкащини, де вечір стелиться лагідно, мов тепла хустка бабусі, а ранок починається зі шкільного дзвінка й запаху білої крейди, живе й працює жінка, що сіє слово. Не холодне й формальне, а живе, одухотворене, що б’ється в грудях і проростає в думках. Вона – Альона Сотник, учителька української мови та літератури з Тального.
Її шлях до вчителювання почався не зі звичних кабінетів педагогіки. Ні, то було значно раніше – у час, коли п’ятирічна дівчинка з учительською серйозністю розсаджувала ляльок у коло й розповідала їм байки, навчена не голосом дорослого, а покликом серця.
«Я вивчила байку Леоніда Глібова «Синиця». Змісту ще не збагнула, але відтоді знаю: перш ніж казати, спершу треба зробити», – згадує Альона Василівна, і на мить у її голосі оживає тиха мелодія раннього дитинства.
Усе її буття – як стиглий колос, що виріс на доброму ґрунті: на любові до книги, до слова, до людини. Учительство проросло в ній тихо й природно. Мов зерно, що знайшло добрий ґрунт і дало паросток. Вона прийняла його серцем, не сумніваючись у своєму покликанні.
«Мені тоді здавалось, що серце моє вперше запалало на повну силу».
Є моменти, які не стираються з пам’яті, як не зітреш запах вишневого цвіту зі спогаду про перше кохання. Для пані Альони таким був 2001 рік – її перший клас у ліцеї. Дев’ятикласники, ще несміливі, з тими щирими, трохи наївними очима, впустили її у своє життя по-справжньому. Вони не лише вивчали українську мову й літературу, а вірили. І називали її не «керівницею», а «мамою».
«Альоно Василівно, а ваш Микола зайшов і каже: мама сказала здати щоденники», – сміялись у вчительській.
А коли в 11 класі діти подарували листівку з написом «Найкращій мамі на світі», вона зрозуміла: сіяти любов і слово – значить бути не лише наставницею, а й берегинею. Не кожне зерно зійде відразу, але якщо сіяти від душі – проросте.
Як відкрити в дітях Людину
У її класі завжди пахне не лише книжками, а ще й тишею – оцією поважною й справжньою, у якій народжується думка. Тут не лунає багато наказів. Більше поглядів. Простих, але глибоких речень, що проймають дитину до глибини.
«Найголовніше, щоб діти залишалися людьми. Щоб розуміли: не зовнішність прикрашає, а гідність, чесність, доброта. І що просити пробачення – не приниження, а сила».
Філологиня вірить, що кожен має право на помилку … і на дорогу назад, на очищення. І не карає, а підтримує. Не тисне, а підставляє плече.
МАН, НМТ і тиша після перемог
У її ліцеїстах пломеніє іскра. І вона, учителька, стає джерелом, що розпалює в них полум’я. Негучним, але потужним. Під її керівництвом діти здобувають перемоги в МАН, упевнено проходять НМТ, розуміють літературу не як річ минулого, а як дзеркало сьогодення.
«Так, важко мотивувати сучасного учня. Але коли він сам знаходить, досліджує, творить, тоді народжується цікавість, а з нею – і любов до предмета».
У цих словах – не теоретик, а майстриня. Не риторика, а досвід. І ще – терпіння, якого вистачає на кожного.
Філософія виховання: за підручником – душа, за партою – життя
Альона Сотник вірить, що школа – не лише оцінки, не лише тести. Це – поле, на якому проростають любов, відповідальність, гідність. І її уроки не звичайне викладання, а розмова. Спільний пошук істини. Ліцеїсти читають твори й бачать у них себе. Аналізують долі героїв і вчаться не осуджувати, а розуміти.
«Я думаю, найкраще передавати цінності через літературу. Це не моралізаторство, а правда життя. У книгах є все: зрада, прощення, сила, слабкість, вибір».
Вона не називає себе Учителькою з великої букви. «Я – просто вчитель. Головне – результат твоєї праці. Бо ми вирощуємо не професії, а людей».
І коли бачить своїх випускників – уже не Миколку, що боявся писати твір, а Професіонала, Батька, Людину – тоді серце її стихає на мить і шепоче: «Добре все. Не марно».
У час, коли світ часто галасує, вона залишає своїм учням просту й світлу дорогу. «Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь», — заповідане Тарасом Шевченком. А ще – Василем Симоненком: «Ти на землі – людина». Ці приписи великих нагадує вона дітям, коли ті губляться. Бо справді: найважливіше – не втратити себе.
Замість епілогу
Альона Сотник – не гучна, не показна, не з підручників. Вона – з тальнівського поля, з ранкової роси, з учительської скромності.
У ній – від бабусиної нитки, що лягала у вишивку, і від шепоту книжкових сторінок, які пахнуть дитинством. У ній – тиша класу, очікування дзвінка, радість зустрічі з випускниками.
І в кожному її слові – зернина. Посіяна щиро, від душі. Пагінець, зростаючи в дитячих душах, стає тим, що називається Людиною. Бо вона – учителька, яку називали мамою. А це – найвища нагорода.
Наталія ГОЛОЕЦЬКА
