У Тальнівській санаторній школі відбувся літературний вечір, приурочений ювілею письменника з Черкащини

Людина без національності, як дерево без коріння:

воно зачучверіє і всохне (Іван Нечуй-Левицький).

Минуло 185 років від дня народження видатного українського письменника, апологета всього українського, одвічно неодруженого відлюдника української літератури, людини трагічної долі Івана Нечуя-Левицького.

З нагоди ювілею в Тальнівській санаторній школі відбувся літературний вечір, приурочений цій важливій даті. Його організували вчителі-словесники Лариса Кучережко та Інна Мельник. У цьому змістовному заході взяли участь учні 8, 9 й 10 класів та працівники школи: логопед Олена Стадник і бібліотекар Олена Багрій. Глядачі дізналися про основні віхи життя і творчості письменника, поговорили й про його дивацтва.

Майбутній літератор народився 25 листопада 1838 року в селищі Стеблів на Черкащині в родині потомственого священника Семена Левицького. Цей рід краяни вважали праведниками, оскільки шість поколінь Левицьких невтомно служили Господу. За спогадами сина, отець Семен був мислителем і книжником, а його дружина – Анна Лук’янівна Трезвинська – веселою та співучою жінкою. Від обох батьків Іван Семенович узяв украй потрібне: від тата – схильність проповідувати, від нені – нечувану вразливість.

Отець Левицький вів чимале листування, читав історичні праці та любив поговорити про українські права й козацьку славу, володів пристойною домашньою бібліотекою.  У Стеблеві отець Семен власним коштом заснував школу, у якій його син навчився читати й писати. Водночас батько був суворою людиною, якого Іван дуже боявся. Пізніше навіть псевдонім собі узяв собі чудернацьке – Нечуй! Аби батько часом не довідався … про пустобреха, сина-письменника.

Нечуй-Левицький здобув ґрунтовну освіту. Від дядька Трезвинського, що вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі, опанував латину, грецьку та церковнослов’янську мови. 1853 року вступив до Київської духовної семінарії. 14-літній підліток навчався легко. На батьковій шиї, не сидів, а працював у Богуславському духовному училищі, викладаючи арифметику, географію та церковнослов’янську мову. Саме тоді в ньому загострилося чуття Мови: «Писати треба так, як люди говорять!». Ось чому, навіть згодом, літератор заперечував літеру «ї», писав не «їх», а «йих». Навіть у заповіті вимагав, щоб так його твори й друкували… «на віки вічні».

1861 року Іван Левицький вступив до Київської духовної академії. Тоді удався до самоосвіти: опанував французьку та німецьку мови, читав твори європейських письменників та прогресивних філософів того часу. У 1865 р. сталася ще одна важлива подія. Онук шістьох поколінь праведників, магістр богослов’я узагалі відмовився від духовної кар’єри! Таке рішення далося важко, рік фізично хворів Іван Левицький. Одужавши, він знов учителював у Богуславському духовному училищі.

Щось у покрученій долі митця було від Ганса Крістіана Андерсена: обидва не випускали із рук парасольку, ховаючись під нею від дощу й снігу, від людей і від себе.

Аби не порушити заведений порядок речей і не накликати біди, навіть із свого ювілею Іван Семенович пішов до десятої години вечора. Саме о тій порі з року в рік він укладався спати. Урочистості закінчили вже без ювіляра. Жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на Новоєлизаветинській вулиці, з внутрішнім двориком, маленьким садом і навіть пасікою, а влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву. До останніх сил працював, щоб завершити літературні праці. Останні дні провів у так званому «шпиталі для одиноких людей», де й помер без догляду 1918 року.

Іван Нечуй-Левицький, письменник Пантелеймон Куліш та український фізик Іван Пулюй (першими!) за згодою й за сприяння Лондонського Біблійного товариства переклали українською мовою «Біблію», видану 1903 року у Відні в друкарні Адольфа Гольцгаузена.

Та повернемося до літературного вечора в Тальнівській санаторній школі. Інсценізація творів митця – найяскравіші миттєвості цього непересічного дійства. Дві Олени – Стадник і Багрій – перевтілилися в бабу Параску Гришиху й бабу Палажку Солов’їху (оповідання «Не можна бабі Парасці вдержатися на селі»).  Галіцький Максим, Демчук Ольга, Демчук Людмила, Коротченко Вадим, Андрюшко Марина, Михайлова Маргаріта, Гречаний Антоній, Резніченко Маргарита «оживили» епізоди з повісті «Кайдашева сім’я», роману «Хмари», міщанської драми «На Кожум’яках».

Літературний вечір пролетів як одна мить, видався корисним, цікавим та пізнавальним! Весела й спокійна атмосфера в залі дала змогу присутнім відпочити душею, і вони щиро подякували організаторам та учасникам свята.

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА