Вісті Черкащини 
У селі на Тальнівщині вшанували полеглого розвідника
10 березня для Кривих Колін на Тальнівщині – день пам’яті про розвідника Володимира Кімлика («Вагнера»). 2022 року цього дня воїн прийняв останній бій на Київщині. Про характер Героя та шість років спільної служби розповідає побратим Євген, з яким вони пройшли фронтові дороги ще з 2017-го.
Хліб пахне пам’яттю і тишею
Біля могили найрідніші. Мама Неля Іллівна, чиї очі виплакали вже всі сльози світу, та син Олексій – живе продовження батька. Поруч, схиливши голови, стоять вчителі, учні місцевого ліцею, адміністраторка села Алла Півторак, інші односельці.
Тут не треба просити про тишу. Хвилина мовчання – не для протоколу чи звіту. Вона справжня, густа, аж бринить у вухах. А потім повітря огортає спільна молитва з отцем Володимиром. На могилі розквітають квіти, а в руках присутніх – поминальний хліб, як сама пам’ять, – тепла й гірка водночас.
На цвинтарі стає тихо-тихо. Тільки вітер ніжить жовто-блакитне знамено, ніби шепоче слова, які люди не встигли сказати живим Героям.
«Ми бережемо пам’ять про кожного нашого захисника. З 2023-го року в селі так поминаємо всіх, хто не повернувся з бою. Бо вони – частина нашої великої родини», – тихо каже Алла Півторак.
«Він вимикав телефон і йшов по траві босим»
Коли односельці розійшлися, біля могили залишилися чоловіки у формі. Побратими. Вони приїхали з Черкас, Багачевого, Чернівців. Євген каже, що Володя понад усе цінував тихий спокій батьківського дому.
«У підрозділі «Вовки Да Вінчі» він очолював розвідку, а з 2022-го – контррозвідку, – розповідає Євген. – Робота надважка: вираховувати шпигунів, дбати про безпеку… І коли ставало зовсім сутужно, він їхав сюди, у село».
Вимикав телефон: чоловікові важливо було стати «поза зоною доступу» для всього світу. «Він неймовірно любив природу, – додає побратим. – Міг до самого ранку ходити босоніж по траві. Оце був його спосіб відновитися – відчути рідну землю під ногами. За неї, святу, стояв до останнього подиху».
Останній бій і гранати у руках
Історія загибелі Володимира – не випадок і не фатальна помилка. Це вибір. Євген розповідає: розвідників кілька днів поспіль виводили на ту саму позицію. Це було вкрай ризиковано, але вони йшли. А ворог уже чекав. Шансів на порятунок майже не лишилося, коли зав’язався бій. Поруч із Володимиром – Віталій Отченашенко на псевдо «Отче».
«Коли ворог підійшов упритул, друзі не здалися, – тихо розповідає Євген. – Обоє підірвали гранати. Пішли самі, але забрали із собою двох окупантів».
Тіла Вагнера й Отче ще тиждень залишалися в захопленому селі. Згодом, знайшовши документи, навіть чеченські найманці визнали в українцях справжніх воїнів і погодилися віддати місцевим мешканцям тіла для тимчасового поховання. Згодом Євген сам забирав друга, сам був на впізнанні. Такі кадри не стирає з пам’яті жоден час.
Живий приклад замість тисячі лекцій
З кладовища побратими завітали до ліцею. Зустрілися зі старшокласниками та вчителями. Розмова вийшла щирою. Такої зараз потребує душа.
Можна безкінечно читати дітям лекції, але коли перед ними стоять люди, які попри випробування й підірване здоров’я залишаються світлими й оптимістичними, пафосні слова стають зайвими. Це і є той самий живий приклад. Побратими вірять у цих юнаків та дівчат, а вони не стоять осторонь, допомагаючи війську як можуть.
На їхніх очах твориться майбутнє. І дивлячись у ці очі, розумієш: усе обов’язково буде добре.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
