Вісті Черкащини «У кожного в нашій сім’ї є вишиванки»: як родина із Тальнівщини відроджує українські традиції
Традиційно 18 травня в Україні та світі святкують День вишиванки. Вишиванки сприймають як символ єднання, солідарності і підтримки. Українська вишиванка – це те, без чого важко уявити українську культуру, побут і історію. Кольоровими нитками вона вплетена у наші традиції. І найважливіше те, що українська вишиванка, маючи вікову історію, не втратила своєї популярності і до сьогодні. Більше того, нині можна з впевненістю говорити про відродження українських традицій у сучасній інтерпретації. Про це говорить й жителька Заліського на Тальнівщині Ірина Стежкова.
Родина жінки із особливим трепетом ставиться до вишиванки та й загалом до українських традицій. Ірина Павлівна говорить, що відчуття української самоідентичності яскраво проявилось у неї та в її сім’ї ще із 2014 року. Для них війна в Україні почалася саме тоді. Адже чоловік молодшої доньки Світлани – військовий.
– Тоді ми почали відчувати те, що військові захищають нас, захищають нашу українську культуру, наше майбутнє. І з’явилось почуття того, що, наприклад, та ж вишиванка – це оберіг нації. У моїх доньок вишиванки були, у мене ні, але після 2014 року з’явились у всіх, – каже жінка.
Тепер для Ірини та її сім’ї вишиванка – це одяг, який супроводжує їх не лише у святкові дні, а став невід’ємним елементом гардеробу.
– У нас у всіх у сім’ї є вишиванки. Коли якесь свято, то ми усі – від малого до великого, можемо одягнути вишиті сорочки. У мене ж є дві вишиванка – одна святкова, інша – більш повсякденна і я її дуже часто одягаю, – говорить Стежкова.
Зі слів жінки, нині надважливо відроджувати нашу культуру. Нині вишиванка є символом, який об’єднує дуже різних українців.
– Якщо ми зараз не відродимо саме наші, українські традиції, не покажемо, що ми здатні на те, щоб мати своє – тоді нас роздушать. Ми маємо це робити, знаходити ті давні традиції і давати їм нове життя. У мене вдома є старовинний вишитий рушник. І для мене – це розуміння того, що це мистецтво прийшло до нас не сьогодні. Наші предки теж вишивали, але чомусь, ті вишивки вони ховали у скринях. Зараз ми маємо усе те, що лежало в скринях – дістати і показувати усім, – говорить жінка.
Поряд із тим, Ірина Павлівна каже, що давню українську вишивку слід не просто діставати зі сховків, а варто її по-новому інтерпретувати та передавати цю цінність своїм дітям. Мабуть, саме тому вона і сама почала займатися вишиванням. Адже, за її словами, вишивкою вона почала займатися пізно. У 2015 році вона познайомилась із майстринею із Кобринової Греблі Лідією Хливнюк, яка і допомогла Ірині почати вишивати. Наразі у неї не дуже багато робіт, але жінка каже, що для неї вони всі дуже цінні.
Ірина Стежкова розповідає, що коли почалося повномасштабне вторгнення і майже уся родина зібралася у материнському будинку в Заліському до мистецтва вишивання долучилась і її донька, яка вишивала сорочку для свого чоловіка, який нині боронить країну від російських окупантів. Голку і нитку до рук взяла навіть старша онучка – яка вишивала на полотні герб України.
Наразі ж Ірина Павлівна говорить, що відчуває натхнення і хоче взятися за перешивання вишитого рушника для своїх онуків.
Тая АГАВЕРДІЄВА
Читайте також: «Били по п’ятках та інших частинах тіла»: житель Тального розповів про катування у поліції
