Вісті Черкащини 
У гімназії на Тальнівщині зустрічали воїна, який тримає небо над Україною
У Веселокутській гімназії була особлива середа. Учениця Юля, чиї очі світилися яскравіше за лютневе сонце, привела до школи свого дідуся Василя Миколайовича Гудзиму. Він приїхав у відпустку лише на кілька днів: видихнути, обійняти онуків і знову на Схід. Про цю щемливу зустріч нам розповіла вчителька Наталія Оратівська, згадуючи, як Юля, що разом з братами Богданом та Олександром Деркачами перейшла до них із Лісівської школи, буквально жила цим моментом. «Наталіє Іванівно, а мій дідусь приїхав! Чи можна, щоб він прийшов?» – у цьому питанні було стільки дитячої гордості за свій найвищий ідеал, що відмовити було неможливо.
Це історія про чоловіка, який воює з 2015-го, і про родину, де фронт став спільною долею для чотирьох: самого Василя Миколайовича, його сина та двох зятів. Про те, як водій-ас пояснює дітям: знання мотора рятують життя так само, як броня. Про тишу в коридорі під час хвилини мовчання, коли в загартованого воїна зволожуються очі перед портретами полеглих земляків на Стіні пам’яті. Це про шостий прапор з підписами, про дитячі малюнки в кабіні авто й про те, що насправді захищають наші солдати.
Ті дороги пахнуть війною
Василь Миколайович – водій. Під його опікою ще п’ятеро побратимів, для яких він і наставник, і старший товариш. Воїн багато говорив про те, що сьогодні освіта, – теж зброя. Каже, що навіть за кермом треба знати мотор, розуміти техніку й відчувати дорогу на дотик. Бо ТАМ вона помилок не прощає, має свою ціну.
16 лютого відпустка Василя Гудзими розчиняється в ранкових сутінках. Попереду – довгий шлях на Харківщину, а звідти, без передиху, на Запорізький напрямок. Він їде власною автівкою, вщент забитою пакунками від людей з Лісового. Василь Миколайович знає: там, на «нулі», його приїзд – як ковток рідного повітря. Він і є тим живим зв’язком, який привозить у задимлені бліндажі тихий спокій і впевненість, що дім – наче поруч.
Коридор тиші й сльози солдата
У гімназії намагалися створити тишу, у якій народжується довіра. Захисники зазвичай небагатослівні. Вони тримають свій світ за зачиненими дверима, куди цивільним зась. Але іноді вони прочиняються – і тоді з’являється відвертість.
Найважче – пам’ять про Небесний легіон. На Стіні пам’яті – знайомі обличчя. З кимось колись ділив хліб, з іншими, здається, тільки-но вітався на вулиці. Зовсім юні й уже сиві, вони тепер назавжди застигли у своєму останньому чині. Дивитися на ці світлини – ніби знову проходити крізь стрій побратимів і земляків, які мирно сплять у цій землі.
Коли Василю Миколайовичу розповіли про гімназійну традицію щодня під час загальнонаціональної хвилини мовчання виходити в коридори й завмирати, його погляд змінився. Очі загартованого чоловіка зволожилися. Він згадував своїх полеглих друзів. Ті втрати неможливо змінити. Щоночі Василь Гудзима молить Бога, щоб наші діти ніколи не бачили жаху, крізь який проходять захисники.
Традиції честі: шостий прапор і обереги
До Веселокутської гімназії приходило багато воїнів. Кожен залишав по собі пам’ять – автографи на синьо-жовтих стягах. Василь Миколайович розписався на шостому. Ця традиція триває ще з часів АТО: позивний, номер частини й коротке слово про надію на мир.
Дідуся трьох учнів проводжали всією шкільною родиною. У подарунок зібрали теплі речі, грілки, чай та каву. Усе зігріє в холодному степу. Передали малюнки, бо це святий обов’язок. Вручили обереги, освячені в храмі святої Парасковії Сербської, – не сувеніри, а захист і молитву, вплетені в річ.
Прощалися з гостем гучно та щиро: співали «Червону калину», аплодували й скандували «Дякуємо!».
Зерна майбутнього
Василь Миколайович довго придивлявся до всього. Казав, що відчуває в стінах гімназії особливий смак і перспективу. Власне, він і бачить сенс своєї боротьби в дітях, які зараз навчаються. Його головна настанова молоді проста: бути освіченими й доброчесними. Бо розумна нація – непереможна.
Що залишиться в пам’яті після цієї зустрічі через рік чи два? Хочеться вірити, що це будуть людяність і відповідальність. Усе має сенс, поки учні обирають шлях світла.
«І після війни двері гімназії завжди будуть відчинені для кожного захисника. Бо вони – совість, приклад і наше завтра, – підкреслює Наталія Іванівна. – Дякуємо вам, Василю Миколайовичу. Повертайтеся з перемогою».
Післяслово
Ці історії потрібні не для звітів. Вони – для нас. Щоб не забути, як ми вчилися бути людьми в часи великого мороку. Коли за кожним тихим словом у шкільному коридорі стоїть чиєсь життя.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
