У цьому світі людина всьому може навчитися й усе може зробити: життєва історія авіаційного механіка й будівельника родом з Тального

Кожен українець переживає свою травму через війну, через розмир не за територію, а за незалежність, свободу й право бути собою. Що насправді відчувають біженці? Журналісти газети «Новий дзвін» розповідають про Володимира Петровича Хмару, нашого земляка, жителя Тального, який більше тридцяти років прожив у Бердянську Запорізької області. Рашистська орда окупувала місто 27 лютого 2022 року.
– В окупації я прожив два місяці, – розповідає Володимир Хмара. – На роботу ходив через пости. Вартові щодень роздягали, обшукували, хоча вже й знали мене в обличчя.
Принижуючи місцевих жителів, загарбники відчували якусь особливу насолоду. Спочатку патріотичні бердянці виходили на акції протесту, з часом рашисти почали фізично виловлювати активістів, закривати їх у відділку й катувати. Тому відкритий опір зійшов нанівець.
– Зрадники – це найбільше зло будь-якої війни, – стверджує Володимир Петрович. – Серед них і ті, кого я добре знав, кому довіряв. Мені так хочеться дізнатися, чому вони стали перевертнями. Після повномасштабного вторгнення моя позиція, моє ставлення до росіян, любов до України, важливість мови не змінилися. Але якщо поряд із тобою живе сусід-відступник, то починаєш боятися за себе, родину, друзів. Якось я побачив велику колону біженців з Маріуполя, які потрапили під обстріл. Мене вразили биті машини без коліс і вікон. У багатьох авто – поранені люди, але ворожі вартові спеціально затримували їх, не пропускали до медпункту. Урази жорстокішими були ополченці з так званих «ЛДНР».
Патріотичні бердянці поступово покидали місто. Знайомі натякнули Володимирові, що і йому треба від’їжджати.
– Я народився в День Державного Прапора й пишаюся цим, – каже чоловік. – У моєму дворі завжди красувався український стяг. Про це знало чимало містян.
13 квітня 2022 року подружжя Хмар разом з гуртом бердянців виїхало з окупованого міста. Погода була зовсім не квітнева: вітер, мокрий сніг.
– Перелякані, ми сіли в автобус. Мабуть, так склалося на небі, що 22 ворожі пости проїхали досить легко. Вартові задавали дітям провокативні питання, але вони нічого зайвого не сказали.
Як тільки на кордоні замайорів жовто-блакитний прапор, як тільки в автобус зайшов наш воїн, пасажири зразу вигукнули: «Слава Україні!» Ці відчуття не передати! Усі біженці заплакали. Дітки заговорили українською мовою, заспівали пісні. Коли відчуття страху й тривоги минули, люди побачили наших захисників та Державний Прапор, що так гордо маяв у небі, то попадали на коліна й цілували землю.
– 5 квітня ми з дружиною приїхали в Тальне. Тут є батьківська хата, яка завжди чекає нас, – каже Володимир Петрович. – А от знайти роботу тут тяжко: переселенців немало, і для них це болісна тема. У багатьох такі понівечені долі! Чимало втратили рідних і залишилися самотніми! Більшості немає куди вертатися, особливо вихідцям із тих регіонів, де тривають активні бойові дії. Про таку біду лише читав у книгах, а зараз вона спіткала мене.
Володимир Петрович розповідає, що після повернення обійшов усі дорогі його серцю куточки міста й, звичайно, ліс.
– Маємо таке золоте місце – палац Шувалових, який зберігся майже в первозданному вигляді, – каже Володимир Хмара. – Як хочеться його зберегти й відновити! З Анатолієм Ізотовим, архітектором-реставратором, познайомилися тут, у палаці. Він розповів мені про плани на майбутнє: повернути палацу первісний вигляд, а також відновити колишній англійський парк, захаращений випадковими посадками дерев радянських часів та самосівом останніх десятиліть.
Володимир Петрович запропонував свою допомогу. Уже з 1 вересня він працює робітником з комплексного обслуговування й ремонту будинків. Реставратори розпочали відновлення окремих кімнат. Володимир Хмара, дотримуючись особливої будівельної технології, закладає старовинною цеглою отвори, пробиті в стінах за радянських та пізніших часів. У вересні найнагальніша потреба – уставити шибки, щоб палацом не гуляли протяги. І це обов’язково буде зроблено.
Володимир Петрович стверджує: «У цьому світі людина всьому може навчитися й усе може зробити. Головне – мати бажання. Коли працюю, моя душа відпочиває. На реставраційному майданчику панує атмосфера, що спонукає до праці: ліс, природа, історія, колектив».
– Та й причетність до процесу відновлення – це свята справа, – додає Анатолій Ізотов.
Реставратори й робітники мріють, що в майбутньому палац Шувалових постане в усій колишній красі й стане туристичною пам’яткою.

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

Читайте також: Як чиновник Звенигородської військової адміністрації править службу у московській церкві

Читайте нас також в Telegram!