Вісті Черкащини Тиха Берегиня: Доля Ольги Кривинюк очима бібліотекарки з Тальнівщини
Кожен рід має свою зірку, що сяє крізь бурі часу. У родині Косачів таких було кілька: Леся Українка, Олена Пчілка, Михайло Драгоманов… Поруч з ними – тиха, вірна, лагідна сила. Усе життя вона тримала в руках нитку пам’яті. Це Ольга Петрівна Косач-Кривинюк, молодша сестра Лесі Українки. Її доля була сповнена світла й болю.
Про цю жінку розповіла бібліотекарка Колодистенської книгозбірні Люся Чурпіта. Вона з ніжністю називає Ольгу «ангелом родини Косачів».
Дитинство серед віршів і вишиванок
Ольга народилася 26 травня 1877 року в Новограді-Волинському, у домі панів Завадських. Із перших днів життя дихала українським словом. Змалечку викохувалася в українських піснях, легендах і казках.
У родині Косачів усе дихало культурою: у вітальні – фортепіано, у саду – розмови про Михайла Драгоманова й Олену Пчілку. У дитячій – перші листи до бабусі, написані п’ятирічною Косачівною. Вчилася швидко, з вогником. Спершу вдома. Німецької та французької мови – від мами. Хімії, фізики й математики – від брата. Потім у Луцьку, Ковелі, Києві.
Леся навчала не лише музиці чи історії, а й любові до світу. Для улюбленої сестри вона навіть написала підручник з історії стародавніх народів. Ольга пізніше видала його в Катеринославі.
«Моя троянда закатна». Так називала її знаменита Українка. Мабуть, у тому образі не було нічого випадкового: у ніжності – сила, у світлі – відблиск великої долі.
Лікарка зцілювала тіло й душу
Ольга здобула освіту там, де жінок майже не навчали. У Петербурзі, на Вищих жіночих медичних курсах та в Жіночому медичному інституті. Вона лікувала дітей-сиріт, працювала в Лоцманській Кам’янці біля Катеринослава. Їздила до селянських хат, де пахло житом, глиною й людською бідою. Лікувала з добротою та вірою в силу людського серця.
На Катеринославщині Ольга також зібрала колекцію схем візерунків для майбутнього видання, розвиваючи справу матері. Леся Українка пропонувала сестрі допомогу з підготовки зразків вишивок: «Може, у тебе є такі рисунки, з яких я зуміла б вишити, то пришли, я з охотою поможу тобі…» Під псевдонімом Олеся Зірка писала вірші, перекладала Гюго, Кіплінга, Ожешко. У її текстах, як і в рецептах, було багато любові.
«Живи, люби скільки можеш і як можеш, – писала їй Леся. – Не міряй і не важ».
Любов і втрати
1904 рік приніс кохання. Ольга Косач і Михайло Кривинюк стали чоловіком і дружиною в цивільному шлюбі, який тоді називали «на віру». За рік у них народився син Михайло. Леся Українка вишила для свого похресника льолю. Разом Кривинюки пройшли все: вигнання, заборони й бідність. Пережили радість народження дітей і гіркоту втрат. На жаль, не бачили відходу одне одного.
Життя Ольги Петрівни було сповнене боротьби: за право працювати лікарем й бути собою – українкою. Коли влада вважала подружжя «неблагонадійним», чоловік і дружина виїжджали за кордон. Та всюди жінка несла із собою частинку рідної землі: у мові, вишивці й пам’яті.
Хранителька Лесиного світла
Світ розпадався на уламки: революції, війни, арешти. Вона тримала в руках найдорожче – архів родини Косачів. Саме завдяки Ользі світ зберіг щоденники, листи, поезії й чернетки Лесі Українки.
У 1930-х Олеся Зірка створила монументальну працю «Леся Українка. Хронологія життя й творчости». Ця книга сьогодні є настільною для кожного, хто вивчає постать нашої поетеси. Писала вона її не з холодної науковості, а з материнської любові: рядок за рядком, дату за датою. Щоб, не дай Боже, не загубилася жодна мить сестриного життя.
«Для свого народу берегла ці скарби, – каже Люся Чурпіта. – І, мабуть, тому навіть у чужині її душа залишалася з Україною».
Випробування і шлях у безвість
Війна розкидала родину по світах. Чоловіка втратила під колесами потяга, син потрапив у полон, інший – на фронт. Серце Ольги боліло. Та вона продовжувала жити, тримаючи архів, мов ікону.
У 1944 році, змучена хворобами й розлуками, разом з Ізидорою вона вирушила до Праги. Звідти сестри потрапили до табору переміщених осіб у німецькому Аугсбурзі. Там, на чужині, 11 листопада 1945 року, навіки згасла Олеся Зірка.
Післямова
Так і не повернулася на рідну землю. Проте залишила Україні більше, ніж могла будь-яка мандрівниця, – пам’ять. Книга, переклади, вишивки, любов – невидима нитка. Вона зв’язує нас із домом Косачів, Лесею, з усім, що тримає українську душу живою.
«Господи, як я тужу за всіми і всім на батьківщині…», – писала вона з Праги. Може, зараз, коли ми вимовляємо це не заслужено забуте їм’я, душа Ольги Косач-Кривенюк сивою чаєчкою прилітає в Україну – додому.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
