''Ти ж прийди мене провести в останню дорогу''

Особливою популярністю професія соціального робітника, співробітника територіального центру не користувалася ніколи. Не секрет, йдуть працювати у цю сферу жінки переважно, щоб допрацювати до пенсії, або ж з безвиході – іншої роботи немає. Саме цими днями (3 листопада) В Україні відзначають День соціального працівника.

Наша розповідь сьогодні про двох жінок, які працюють у Тальнівському територіальному центрі – надають соціальні послуги стареньким, які потребують допомоги вдома. Тільки у самому місті Тальне таких жінок працює 17, у кожної – по 12 підопічних, що чекають на них, як єдину розраду у своєму самотньому житті.

– У будь-який час доби старій людині може знадобитися наша допомога, тому потрібно бути завжди на зв’язку. Чи то карниз упав, чи, може, лампочка перегоріла, а то, чого доброго, і сама з ліжка підвестися не може. Треба негайно лікаря викликати, – розповідає 41-річна Тетяна Васильченко. – Часом, буває важко, але бачиш, як вони щиро радіють при зустрічі, прислухаються, коли рипне хвіртка, і не можеш залишити роботу. Без неї я вже навіть не уявляю себе, – додає, ніяковіючи.

Уже 9-ий рік поспіль вона біжить до них. Робить закупи, приносить ліки, оформляє субсидію, платить комуналку. А вже по хаті й у дворі, то що кому треба підсобить: прибере, грядку виполе, обід зготує. І гайда до іншої бабусі чи дідуся, що вже виглядають свою Танюшу. За день треба обійти 5-6 стареньких одиноких, інколи й більше, якщо доводиться когось з дівчат підміняти.

Жінки-соцпрацівниці – це люди щирі душею, милосердні й турботливі. Вони заходять до стареньких до хати і відразу бачать, який у них настрій, як вони почуваються.

-Головне їх не перебивати, вислухати, і до кожного знайти підхід, – вступає у розмову 55-річна Фрося Пономаренко. Вона, будівельник за освітою, 12 років тому прийшла у терцентр до пенсії доробити. Уже й на пенсію вийшла, а роботу не залишає. -Звикла, – зізнається, – роботу свою люблю. Що б не трапилося у власному житті, а ти заходиш до оселі з посмішкою і забуваєш про свої проблеми, бо тут зіштовхуєшся з безліччю ситуацій, інколи досить складних. Одного разу її підопічна поклала пенсію і забула куди. А ж поки Фрося не знайшла бляшанку з грішми під ліжком, коли мила підлогу. Бабця просила вибачення, було, вже подумала на жінку. Інколи буває до роботи й чоловіка доводиться залучати: потекла труба чи колонку прорвало. Похоронні клопоти також не обходяться без наших робітниць. Вони знають, де одяг на смерть лежить, чим перев’язати тих, хто прийде на похорон. – Було таке, – згадує соцпрацівниця, – коли проводжали у останню путь покійну, забули кришку труни. Добре, що я побачила, а то довелося б вертатися. То тепер ходитиму на похорони, щоб , бодай, таке не трапилося. А є й такі старенькі, що просять:

-Ти ж прийди мене провести в останню дорогу.

-Хіба на пів годинки, – жартома відповідаю.

-То мені вистачить.

Обидві мої героїні з любов’ю розповідають про своїх підопічних, кожна пам’ятає уподобання дідусів і бабусь, готують для них гарбузову кашу й млинці, а до чаю купують улюблені смаколики. Кому треба, й книги принесуть з бібліотеки, а наступного візиту бабця вже переказує цікаву книжку, поки соцпрацівниця порається по хаті.

Не може одинока старість обійтися без допомоги працівників терцентру.

Ліна ЯЛОВСЬКА